— Якщо тобі нагорі не сподобається, ти завжди можеш повернутися, — кидає він недбало в спину Вікторові, хоча сам знає, що про це й мови не може бути.
Стати ад’ютантом Майора… Чи можна прагнути більшого? Усе, що Валек робив, будь-яка мала й велика крадіжка, кожна думка і героїчний злочин проти життєвої нудьги мали наблизити його до таємничого боса, героя декількох воєн, про якого гопники з району співали пісні, бринькаючи на вкрадених гітарах. Легенда передмістя, що завжди окриляла мріями всіх самотніх, зневірених хлопчаків. Таких, яким колись був і він сам, Валек, перш ніж знайти своє місце в лавах невидимої армії, яка діє за правом беззаконня… Він уже заслужив на якесь невелике призначення, на відвідини штаб-квартири або навіть дружній телефонний дзвінок від Майора… Кілька теплих слів за вірну службу… Омріяний мобільник таки озвався, й у слухавці почувся хрипкий, утомлений важким пійлом голос боса. Але з коротким наказом у справі цього незграбного смердюха, якому він, Валек, показав, як жити і як стати сильним хлопцем…
— Ну, бувай! — кидає він услід Вікторові і знає, що ненавидітиме його до останньої оборудки, до останнього солодкуватого злочину, до кінця бандитського світу, і як пощастить, то ще на один ранок довше.
Надворі вже смеркло. Добре йти в тих сутінках. Збирати краплі дощу на тіснувату зимову куртку і глибоко дихати.
«Так, мабуть, і смакує свобода», — думає Віктор, вдихаючи чергову порцію свіжого повітря. Воно трохи холодне, свіже і дозволяє дивитися в очі перехожим. Коротка й дзвінка луна рахує Вікторові кроки. Ця розмова його ніг із бруківкою занедбаної вулиці звучить, як тріумфальний гімн.
— Я зробив це! — шепоче він гордо, долаючи великими стрибками блискучі калюжі. — Кінець прогулам і купі брехні. Кінець оборудкам і крадіжкам. Неспокійному сну і мукам сумління.
Хлопець здригається, згадуючи про дивний аванс. Він поняття не має, хто цей таємничий майор і що той хоче від нього, але він знає, що Майор мав би просувати якогось іншого зірвиголову. Він, Віктор, щойно захряснув двері в минуле, і навіть генерал не змусить його повернутися на той безнадійний фронт.
З безлистої гілки заснулого дерева скочив крук. Птах похмуро забив крилами, розриваючи тишу потужними рухами.
«Не тільки я намагаюся втекти з цього місця», — подумав хлопчина, задираючи голову. Птах на мить завис у повітрі, наче стріла в польоті, а тоді миттю зник серед голого гілля.
Віктор рушив рівними, швидкими кроками. Якби він глянув у напрямку передмістя, може, розгледів би в темному тунелі паркової алеї гострі й ласкаві очі. На-лежали вони худорлявому чоловікові, що ступав тією самою стежкою. І спинився той чоловік тільки тоді, коли стрункий силует хлопця розтанув серед міських вогнів.
«Він може бути орлом, а вдає з себе сороку-злодійку», — подумав про нього чоловік. А тоді постукав чубуком люльки об найближчий стовбур дерева, перш ніж тихою котячою ходою рушити вперед.
Апетит на скорпіона
До схиленої над контрольними роботами Зосі спершу долинуло дівчаче верещання, а потім лоскітливий запах млинців.
— Мені подвійну дозу! — гукнула вона у бік кухні, але її прохання заглушила чергова хвиля смішків. — Подвійну! — повторила вона голосніше. Її благальний голос знову потонув у каскаді сміху. — Мені загрожує голодна смерть, — весело сказала вона, сягаючи рукою по чергову роботу. — Я піду з цього світу як та Слабачка, з якої висмоктано всі калорії, яка мала інтернет і сестру-егоїстку. Але яку щасливу сестру!
Її думки заглушив черговий напад веселощів, і за хвилю обидві його провинниці смиренно стояли перед Зосею з тарілкою, повною запашних млинчиків.
— Нарешті! — кинулася вона на ласощі, не звертаючи уваги на обох доморослих кухарок.
— Такого апетиту навіть у моїх братів нема, — прошепотіла захоплена Кая. — Даруйте, ми не хотіли вам заважати, це моя провина, — звернулася вона до Зосі, яка саме наминала млинці. — Я розказувала Йоанні, як я варила братам перший молочний суп.
— Кая не знала пропорцій, і всі її брати та сестри весь час докуповували то одне, то інше: як не молоко, то вершки, — Йоанна насилу трималася, щоб не зареготати.
— Тоді я, нарешті, поставила великий казан, ну, таку виварку, але навіть з тієї виварки макарони намагалися виповзати на підлогу!
— А насамкінець з’ясувалося, суп такий, що в ньому ложка стоїть! — Йоанна готова була рачки повзати від сміху.
— Мені доводилося підставляти стільчик, щоб зазирнути в каструлю, бо вона була більша за мене! Мені було тоді років вісім, близнюкам — по шість, а Антосеві — чотири.