— Пане Вікторе, намисто для дівчини! Купіть дешево! Зі справжнього пластику! — переконує його красномовно Півош, сусід із будинку навпроти. Усі тут знають Півоша, а він знає всіх.
— Дякую. Може, наступного разу, — обіцяє Віктор.
— Ходи сюди, красунчику, в мене є кремик, щоб чудово росло волосся! Ефект уже за місяць! — махає в його бік моторна бабега.
— За кілька років зайду, — посміхається хлопець, пригладжуючи пальцями густу чуприну.
— На вуса теж нічого! — не замовкає крамарка. — Парубок без вусів — все одно що дівчина без цицьок!
Зривається вітер, і тимчасові виставки починають небезпечно розгойдуватися. Продавці притискають до землі своє майно абичим. Вони накладають каміння по кутах столів, міцніше зв’язують манаття, що майоріє на тонких линвах, або починають швидко збирати крам, щоб за хвилю знову дбайливо розкладати свої скарби на газетних скатерках.
Віктор міг би годинами спостерігати за життям на базарі, але сьогодні йому треба поквапитися. Від завтрашнього бульйону так багато залежить. Він запросив Шимона і Йоанну, а двоє поціновувачів — це вже виклик.
— Доброго ранку, пані Мело. Я прийшов побурчати…
— А нащо тобі бурчати? Я тут для особливих клієнтів такі делікатеси тримаю, тож ти, Вікторку, ще мені доплатиш. Що мені за покупець трапився! А морквинки — як буряки, ось сам глянь! Або ця петрушка… чи бачив хтось таку гарну пані? На грядці перша була!
— Якщо перша, то я її візьму.
— А як здоров’я бабусі? Бо тут мені Генрикова каже, мовляв, вона приймає якісь чудодійні ліки і молодіє…
— Ну, Вікторку, хіба це неправда? — перекрикує вітер Генрикова, рум’яна, як стиглий грейпфрут. — Оля, ваша сусідка, про ці ліки розказує, як про диво. Що вони все лікують. Навіть геморой!
— Звичайно, лікують, але бабусю не вилікували.
— Що ти кажеш?.. — заламує руки пані Мела.
— Може, того, що моя бабуся на геморой не скаржиться, — весело усміхається Віктор.
— Ах, ти ж халамидник! — Генрикова махає на нього рушником для продажу й обидві базарні пані грубувато сміються.
— Де він візьме кращу птицю? Баронки вже нема…
— Обдурила нас, махлярка така! — обурюється пані Мела. — Пішла робити бізнес на Закрут. Ну, вона ще сюди з торбами вернеться… А йди-но до Мадейка. Он та жовта ятка. Неправильно поважене він продає лише з полудня. Зараз дістанеш гарний шматок, — жінки радять Вікторові й проводять його прихильними поглядами.
Перед «курячим» закладом Мадейка Віктор ні з того ні з сього розвертається. Адже без петрушки і селери про королівський смак бульйону можна забути.
Полишає за плечима ятку Мели та Генрикової. І раптом із вуст жінок, захоплених голосною розмовою, він чує своє ім’я. Парубійко хоче їх перекричати. Сказати, що він повернувся і йому потрібна та дурна петрушка.
Але чергові фрази мало-помалу складаються у якесь болюче ціле, долинаючи до Віктора спершу окремими складами, а тоді зловісним значенням. Сумка з городиною тисне. Віктор заплющує очі. Він хотів би втекти, але знає, що від цієї розповіді немає жодного порятунку. Що розповідь ця, як крам на продаж, викладений у людських головах, перекладений мовами базару. Доступний кожному, хто хотів би доторкнутися, помацати…
— Що виховується він без батька, це ще півбіди… — Мела витирає обвітрене обличчя.
— Але ж і без матері, без матері… А мати, моя люба, тільки одна…
— То я скажу вам, що дівкою була вона нерозумною, як ніхто інший! І я знаю, що кажу! Бо що з того, що гарна, що фігура нівроку. Щоки, що вам сказати, кров з молоком… А дитину нагуляла хтозна з ким…
— І ви кажете, що той Ґродський хотів? — Генрикова аж сопе від хвилювання.
— Страшенно хотів, скажу вам! Навіть із нагуляним хотів! Казав, що виховає як свого сина… І Каролова пояснювала… Боже мій, як вона просила! Аж на нитку скрутилася по тому, як дочка залишила дитину, а сама — пурх! — полетіла…
— Що той Ґродський хотів… Бо знаєте, чоловік він добрий у поводженні. Що то для нього, з доброї родини багату і навіть освічену наречену знайти… Якусь лікарку навіть…
— То для нього легко! — пані Мелу розбирають емоції. — Лікарка — це йому раз чхнути! Якби він хотів, то мав би, дорога пані… А він спакував валізу — і галасвіта! Тільки тепле місце від нього лишилося. Так і від неї.
— То, може, він через те кохання втік?
— Аякже! Через неї поїхав! Утік в Америку, перти на рожен у війську… Ось і змарнував життя… — Мела лізе по носовичок і витирає велику краплю поту.