Олена, як і домовлялися, стояла на зупинці таксі.
— Я за вами?
Вона озирнулась, і зняла чорні окуляри. Це був погляд швидше матері, аніж коханки, — стільки лагідної ніжності світилося в очах.
— Так. Вам далеко їхати?
Я нахилився і прошепотів їй на вухо:
— Божевілля, звичайно, але я дуже тебе хочу…
Олена взяла мою руку в свою і погладила. Я мимохіть озирнувся, чи ніхто не накидає на нас оком.
— Дурненький, ти хочеш не мене, ти хочеш усіх… А я вже стара, збайдужіла жінка.
— Неправда, ти гарна. — За нами уже зайняли чергу і, здалося, прислухалися до розмови. — То вам на Куренівку? Нам по дорозі.
Олена не завважила моєї мудрої обережності.
— Мені давно не казали таких слів. Тільки, дуже прошу, будь зі мною щирий. Коли я помилюсь у тобі, дуже страждатиму. Розумієш? Але ти мене зовсім не слухаєш…
— Я не міг дочекатися, коли буде нарешті пів на третю. Уже хотів тобі дзвонити, аби перенести побачення на раніше, але з’явився Прагнімак і додав роботи.
— Сьогодні він особливо заклопотаний. Навіть не поснідав. Тільки через поріг — і одразу в управління.
— Йому світить бути директором. Ти хіба не чула?
— Він цим не переймається. Тим більше — я.
— Ти погана дружина.
Олена сховала очі за окулярами, кутики її губ затремтіли.
— Спасибі… Але я гарна коханка. Хіба ні?
— Пробач. — Я зрозумів, що зморозив дурницю, це мене трохи протверезило. Слід бути обережнішим. «Треба бути хи-и-и-трим», — казав Петро Харлан і весело сміявся, зводячи свою програму до посереднього дотепу.
Ми сіли в таксі, і я відчув зовсім близько Оленине тіло. «Волга» повзла по захаращених машинами центральних вулицях, шофер напружено втупився в дорогу. Я впав обличчям на голі Оленині коліна і, знову п’яніючи, похапки цілував.
— Навіжений… — прошепотіла Олена, занурюючи пальці в мою розколошкану чуприну, і то була найзворушливіша хвилина за останню добу і за дві наступні. Бо, попри все, я в душі сентиментальний.
Втім, сентиментальність і вовкодухість не виключали одна одну. Я згадав, як плакав Петро, позбувшись Льольки. Зараз мені хотілось, аби машина ніколи не зупинялася: у лісі, на безлюдді, я буду зовсім інший, а тут у моїх грудях тепліла ніжність…
— Ти мені зараз дуже-дуже подобаєшся, — сказав голосно, не боячись, що шофер почує. — Я не люблю красивих слів, але ти розумієш…
Бачив, як з-під її фарбованих вій викотилася сльоза і побігла по щоці, залишаючи тьмянкуватий слід. Олена одвернулася до вікна, усміхаючись крізь сльози. Я заплющив очі, потроху намацуючи себе колишнього, що ним, здавалося, був добу тому, до нещастя з Петром, і в душі посвітлішало, ніби далеко на обрії займався день. Але таксі спинилося, шофер владно клацнув лічильником. Я подав водієві гроші і, не чекаючи здачі, вийшов з машини.
Шишигу оглушив густий дух соснового лісу. Він вишкірився і вдихнув на повні груди, крильця ніздрів жадібно дрижали. Збурилося всередині, ніби власна шкіра стала раптом затісною. Узяв Олену за руку, вище ліктя, під ногами шурхотіла глиця і дубове листя. Пізніше побачив на Олениній руці сліди пальців: два синці. Вона ледве встигала за Андрієм на своїх високих каблуках, що нанизували червонясте листя, наче шматки м’яса на рожен, аж Шишига клацнув зубами і розсміявся, аби звести той звук до жарту. Олена ж навіть не усміхнулася. Навпаки, м’язи її руки напружилися, ніби боронилися од насильства. Він злякався, що Олена зараз поверне назад, сяде в трамвай і поїде в місто. Озирнувся довкола — вони стояли у молодому дубняку, який хоч і просвічувався наскрізь, проте був густіший, аніж вишикуваний у шеренги сосновий ліс. Неподалік темніла улоговина, встелена сухим листям. Він шарпонув Олену і скотився з нею у видолинок…
Вона була покірна, наче куплена на одну годину, але Шишига не завважив тої підозріливої покірливості. Він відчував тільки себе і вже потім помітив, що жінка плаче.
— Ти чого? — запитав неприязно, сльози дратували його.
Раптом прокинувся страх. Засліпленому пристрастю, йому не боліло, що ліс просвічувався, добре, як ніхто поблизу не валандався, скільки присягався він бути обережним, чому вона не прикриє своїх голих ніг, ще надибає хтось із знайомих, та й оце рюмсання…