— Ми можемо тут приземлитись? — уривчасто запитала жінка.
— Так.
Він просканував поверхню внизу, вибрав майданчик і дав команду на зниження. Гойднувшись, важкий флаєр утопив свої чотири опори в жовтогарячому піску.
Саундер вийшов першим. Подивився на опори: глибоченько сідає губернаторська машина. Душова установка, масажні панелі, солярій; губернатор любить пожити. Ми на Ірисці, тут енергію не заощаджують.
Пісок блищав під ногами, бетонно-твердий, скляно-застиглий. Довкола тяглися до неба гостроверхі бархани: деякі просвічували, наче фруктове желе, інші відбивали сонце гладенькими жовтими схилами. Це видовище зазвичай убивало непідготовану людину наповал; інспекторова довго стояла на трапі, роззираючись, мружачись, то знімаючи капелюха, то знову його надіваючи.
— Це Ірис, — сказав Саундер із гордістю. — Узбережжя. Найкрасивіше у Всесвіті місце. З оцих от схилів можна кататися на санчатах, на лижах. Поруч зі станцією є лижна база.
Жінка подивилася на море.
Порівняно з барханами море здалося тьмяним. Рівна зеленувата поверхня, ледь помітні брижі. Жодної цяточки на обрії, ні бакена, ні суденця.
Інспекторова спустилася східцями трапа й зупинилася за два кроки від Саундера.
— Тут можна купатися?
— Тільки вісім місяців на рік. У місяці, в назві яких є буква «а». А сьогодні, — Саундер подивився на зап’ястя, — тридцять шосте травня… Даруйте, у нас по тридцять сім днів у місяці, так зручно.
— Отже, купатися можна?
— Можна… теоретично. Практично — я б не ризикував. Розумієте, у сезон вода тепла й цілюща, а в міжсезоння прибуває кислота. Наприкінці червня, наприклад, пластикова пляшка розчиняється за кілька хвилин.
— О, — сказала інспекторова, невідривно дивлячись на воду. — А на вигляд…
— Є простенький тест. Поселенці… Тобто люди, які відпрацювали на станції й перебралися на Ірисове Поле, кидають у воду купюру. П’ятдесят реалів, здається. І, якщо Будда на купюрі темніє — купатися вже не можна.
— На купюрі?
— В Ірисовім Полі друкують гроші. Готівка, паперові. Не сувенірні.
— Це місто?
— Так…
Саундер похопився. Існування Ірисового Поля не афішувалося: власне кажучи, це було порушення з тих, за які губернатора могли погнати з крісла мітлою. Згідно з документами, на Ірисці були житлові об’єкти, призначені винятково для робітників та службовців, занесених до реєстру, і членів їхніх родин. Жителі Ірисового Поля в реєстр не входили, а чорна геологія та торгівля сувенірами не згадувалися в жодному звіті.
— Це крихітне сільце, — сказав він, подумавши, — філія станції. Рекреаційна зона. Люди розважаються, як можуть. Працюють на розкопках, досліджують цікаві геологічні явища…
— Ви говорили про храми?
— Так. Але це не храми, ви зрозумійте, вони просто так називаються. Навіть на Землі є дивовижної краси печери, їх називають палацами. Або печерні міста, створені самою природою. А це — храми Іриса. Є легенда, — він знизив голос, — що на цій планеті живе бог. Бог Іриса, — так його назвали. І, через відсутність живих істот, здатних йому поклонятися, він сам собі набудував храмів.
Інспекторова всміхнулася кутиками губів:
— А ви, виходить, заборонили паломництво й позбавили його вірян?
— Він мільйони років чудово без них обходився.
— Ну, він же навіщось набудував храмів? Отже, чекав, що хтось прийде?
Розмова починала Саундера обтяжувати.
— Його нема, — сказав він сухо. — І храмів нема. Це виступи… скельних порід.
— Мене звуть Ірина, — помовчавши, сказала інспекторова. — Я, здається, не відрекомендувалася. А ви мене не спитали.
— Дуже приємно, — сказав Саундер, відчуваючи страшенну незручність. — Річ у тім…
— Вибачте мені, Григорію.
— За що?
— Я повелася з вами по-свинському. Це все через утому.
— Розумію. До речі, мене звати Саундер.
Вона нарешті відірвала погляд од моря й подивилася йому у вічі:
— Як?
— Саундер. Григор’єв. Губернатор мене відрекомендував, ви, напевно, не звернули уваги…
Вона зашарілася, як дівчинка. Знову відвернулася, насунула капелюх і затемнила вуаль.
— Усі плутають, — сказав він великодушно. — Дружина називала мене Сашком. А губернатор — Гришею.
— Я хочу скупатися, — сказала Ірина різкувато. — У вас є ця їхня… купюра? Щоб перевірити воду?
Саундер пошукав у кишенях куртки. Минули ті часи, коли він мав торговельні справи з польовими хлопцями, проте й досі за звичкою брав із собою «на виїзд» трохи грошей.
— Нате.
Купюра була великою, з долоню, і майже негнучкою. Мала сім ступенів захисту, хоча Саундер не уявляв дурня, якому б знадобилося підробляти польові грошики.