…Ах, я знаю: це Жовтнева тайна. Відкіля вони вийшли – це Жовтнева тайна.
…Сьогодні в степах кінноти не чути, не бачу й «кота в чоботях».
Відкіля прийшов, туди й зник.
…Зникли, розійшлись по шляхах, по кварталах, по глухих дорогах республіки.
«Кіт у чоботях» – це муралі революції.
І сьогодні, коли голубине небо, коли вітер стиха лоскоче мою скроню, в моїй душі васильковий сум.
?
Так! Я хочу проспівати степову бур’янову пісню цим сіреньким муралям. Я дуже хочу, але —
– Я не можу: треба, щоб була пісня пісень, треба, щоб був —
– Гімн.
Тому й васильковий сум: хіба я створю гімн «коту в чоботях», щоб понести цей гімн у глухі нетрі республіки?
Хіба я створю гімн?
…………………………………………………………………………
От її одіж:
– Блуза, спідничка (зимою стара шинеля), капелюшок, чоботи.
Блуза колір хакі, без ґудзиків, колір хакі – це ж зелений, а вся революція стукає, дзвенить, плужить, утрамбовує по ярках, по бур’янах, біля шахти – де колір хакі.
Вся революція без ґудзиків, щоб було просторо, щоб можна розправитись, зітхнути вільно на всі легені, на всі степи, на всі оселі…
– На весь світ !
– Спідничка теж хакі, а коли й не так, то все одно так, бо колір з бур’янів давно вже одбився в ній. Так, і спідничка теж хакі. Вона трішки подерта спереду, трішки ззаду, трішки по боках.
Але спідньої сорочки не видно, бо революція знає одну гармонію фарб: червіньковий з кольором хакі, тому й сорочка була зелена – тіні з бур’янів упали на сорочку.
От.
Капелюшок… а на нім п’ятикутна зоря. Цього досить? А то ще: під капелюшком голена голова – не для моди, а для походу, для простору.
І нарешті —
– чоботи.
Ну, тут ясно:
подивіться на малюнок, той, що за дитинства.
Досить?
А тепер про її зовнішність, а потім —
– про неї…
…Зовнішність.
Русява? Чорнява?
Ясно – жучок.
А втім, це не важно…
…Очі… ах, ці очі… Я зовсім не роман пишу, а тільки маленьку пісню.
Але треба й про очі.
Очі —
– теж жучок.
Іще дивіться на її очі: коли на бузину впаде серпневий промінь, то теж її очі.
А от ніс (для баришень скандал!)… ніс – головка від цвяшка: кирпатенький (Кирпик! – казали й так, позаочі тільки).
Ну, ще зріст.
Ясно: «кіт у чоботях».
А втім, я зовсім не хочу ідеалізувати товариша Жучка, я хочу написати правду про неї – уривок правди, бо вся правда —
– то ціла революція.
Тепер мій читач чекає від мене, мабуть, цікавої зав’язки, цікавої розв’язки, а від «кота в чоботях» – загальновизнаних подвигів, красивих рухів —
– іще багато чого.
Це даремно.
Ми з товаришем Жучком не міщани, красивих рухів у нас не буде:
у товариша Жучка не буде.
За цим звертайтесь до гітарних героїв гітарних поем.
Товариш Жучок – це тільки «кіт у чоботях» із жвавими рухами, з бузинковим поглядом, що ходить по бур’янах революції і, як мураль, тягне сонячну вагу, щоб висушити болото…
А яке – ви самі знаєте.
І тільки.
А зав’язки-розв’язки так від мене й не дочекаєтесь. Бо зав’язка – Жовтень, а розв’язка – сонячний вік, і до нього йдемо.
Розв’язка в гітарних поетів… От: «вони поцілувались, кінець» або «О, моя Дульцінеє! Всаджу собі оцей чингал… Умирає…»
Ми з товаришем Жучком цього не знаємо. Правда, подвиги є, але вони не наші…
– А чиї?
– Ви подумайте!
Так от. Це не роман – це тільки маленька пісня, і я її скоро скінчу.
II
В цьому розділі я оповідаю про невеличкий подвиг…
– А чий? Ви подумайте!..
…Зима, хуга, буруни, іще буруни…
Потяг, залізниця й рейки, рейки в степ.
На Кубань! На Кубань! На Кубань! Довго паровик борсається в депо: і тут – у депо, і там – у депо…
І тихо в мовчанці стоять снігові станції: може, знову ми будемо бігти сюди розгублені, з запаленими очима, а за холодними станційними будинками завиють вовки на журний холодний семафор.
Але сьогодні ми їдемо на Кубань, бо віримо в свої запалені очі.
– Товаришу Жучок!
Так, і товариш Жучок!
…А чому вона в цьому полку, ви, звичайно, не знаєте й ніколи не взнаєте, бо й я не знаю, а брехати не хочу: це уривок правди, а вся правда – то ціла революція.