- Я просто познайомилась із ним, коли читала Статут! – гнівно прошепотіла вона Намі.
- Ага, ага… – хихотіла подружка.
- А чому на вас немає уніформи? – доктор здивовано звернувся до хлопця.
- Ем… просто комендант не змогла її знайти і сказала, що віддасть сьогодні після занять. Пробачте…
- О, це нічого, таке стається. Викладач?
- Наото Міранда…
Дійшла черга Намі. Та коли вона піднялась, він чомусь і не глянув на неї.
- Викладач?
- Хімура Аято.
- О, вам пощастило із викладачем! – він підняв очі вгору і тут помітив Міраі, що сиділа поряд Намі. Спочатку він здивувався, а потім злегка посміхнувся і за кілька секунд продовжив.
- Юміко Нанае?
- Тут.
- Викладач?
- Сакамото Шин.
Раптом Хатае зупинився. Опустивши голову в журнал, він про щось задумався. Намі зацікавлено глянула на Міраі. Та сиділа, понуривши голову і чекала. Раптом доктор підняв голову і жваво промовив:
- Нарешті, дозвольте вам представити мою особисту студентку – Юнарагі Міраі! Піднімись, будь-ласка! – Хатае широко посміхнувся.
Раптом всі студенти повернулись і втупились на Міраі, а вона від такого представлення не знала, куди подітися. Намі ледь стримувалась від захоплення, спостерігаючи за тим, як почервоніла Міраі.
- О боже, як це мило… – вона ледь не розпливлась по столу від вигляду подруги.
- Замовкни вже… – роздратовано промовила Міраі і сіла, опустивши голову.
Заняття тягнулося надто довго. На перерві у коридорі Хатае зустрів Аято.
- Як тобі нова група? – поцікавився Хімура-сенсей.
- Ем… Нічого так, а що?
- У тебе цікава студентка…
- Справді? А по-моєму, нічого особливого. Просто симпатична.
- Ага, я б сказав неймовірно симпатична, справжня красуня!
- Ти перебільшуєш, Аято. – зніяковіло посміхнувся Хатае.
- А знаєш, – Аято дещо притишив голос, – Ширао видала їй «золотий» ідентифікатор.
Хатае здивовано подивився на друга.
- Окрім того, вступний екзамен вона проходила у мене. – продовжив Аято. – Відповідь Юнарагі-сан здивувала як мене, так і Ширао…
- І навіщо ти мені про це говориш? Я й так не в захваті, що цього року у мене студент. Чотири роки минуло, я вже й відвик. Та й зрештою, вона така ж, як і всі нові студенти…
- Хтозна, хтозна… – Аято хитро посміхнувся і пішов собі.
Глава сьома
Відчуття польоту
Після закінчення сьогоднішніх занять, Хатае якось нетерпляче чекав на свою нову студентку. Щоб заспокоїтися, він став готувати пізній обід. Минула година, дві… І тут у двері постукали. Хатае відчинив і завмер: на порозі стояла Міраі в короткій сукенці ніжного світлого кольору, коричневих панчішках і таких же світлих туфлях.
«Якщо так піде і далі, то добром це для мене не закінчиться…» – подумав про себе Хатае.
- Що? – запитала вона, зніяковівши.
Хатае відвів погляд.
- Мм… нічого такого. До речі - вхід у мій кабінет захищений магією і двері впускають лише мене, без всяких ключів. Торкнися ручки долонею і вони тебе «запам’ятають». Зможеш заходити, не стукаючи.
- О… Ти впевнений, що це буде правильно..? Що, як я прийду невчасно?
- Такого не буде. – посміхнувся Хатае. – Ну ж бо!
Міраі невпевнено схопила дверну ручку. Раптом кожен вирізьблений елемент на дверях засяяв по контуру яскравим блакитним світлом і самі двері затремтіли, а від ручки, наче по поверхні води, розійшлися кругами хвилі.
- Ого… – захоплено прошепотіла Міраі.
- Проходь. – Хатае лише посміхався. – Ти обідала?
- А, так…
- Кави?
- З молоком?
- Звичайно, ха-ха! – Хатае дещо розслабився.
Міраі сіла на табурет і роззирнулася, крадькома поглядаючи на викладача. Він здавався їй справжнім чарівником – спостерігаючи за тим, як вправно він готував каву, вона мимоволі уявила, що це не кава насправді, а якесь чарівне зілля, і замість цукру та молока він додає туди порошки якихось засохлих невідомих рослин. От тільки заклинань ніяких не говорив. Вона не зауважила, як посміхнулась, та Хатае спіймав цей момент.
- Не хвилюйся, це просто кава. – сказав він, знову посміхнувшись.