- О, я й не подумала нічого такого… – Міраі почервоніла і відвернулась.
Хатае лише хитро промовчав. Приготувавши каву, він умостився поруч неї.
- Я не взяла нічого із собою…
- А тобі нічого й не потрібно. – він відкрив папку із документами дівчини. – Отже, із магією ти стикаєшся вперше?
- Ага…
- Не страшно?
- Ні, навпаки!
- Статут читала?
Міраі ствердно кивнула. Хатае кілька хвилин над чимось задумався.
- А що привело тебе в Академію? – він зацікавлено глянув на свою студентку. Вона не очікувала такого запитання і, знітившись, відвернула голову.
- Я запитав те, що не треба?
- Ні… все гаразд… – і за хвильку продовжила. – Я втекла сюди від батьків…
- Що?! – викладач аж онімів.
- Ні, вони знають про це… Але… Якось вони мені сказали, що збираються видати мене заміж. І я навіть не знаю, за кого…
Хатае шокувала така відповідь. Він не знав що сказати.
- Та потім, – продовжила дівчина, – я знайшла в своїй кімнаті листівку про цю Академію. Спочатку було важко повірити, що таке існує, та, набравши вказаний номер, мені повідомили, що вступити може хто завгодно, варто лише заповнити анкету і прийти на вступний екзамен за вказаною адресою… Приїхавши сюди вперше, я була геть здивована… Академія здалась мені надзвичайно величною і таємничою… І всі ці викладачі нової групи, що з’явились немов ангели… – Міраі розповідала із таким захватом, що Хатае не зміг стримати широкої посмішки.
- Ось воно як… Так все складно виходить… – задумано промовив він. Та раптом Міраі посуворішала.
- Через тебе я вже мало не розчарувалася в усьому цьому!
- О, вибач, вибач… – винувато посміхнувся Хатае. – Це було звичайне непорозуміння... – і враз вони обоє щиро розсміялися. Така душевна розмова сподобалась Міраі. Здавалось, що вона давно знає цього чоловіка і спілкуватись із ним було дуже легко і невимушено.
- Розкажи мені, як ти став чарівником? – після деякої паузи несміливо запитала Міраі.
- Чарівником? – Хатае здивовано перепитав. – Не називай мене так, я всього лиш викладач у Академії Магії.
- Аякже, просто викладач… – вона засміялась. – Двері твого кабінету захищені твоїми ж чарами, самі по собі світяться і у тебе за спиною з’являються крила… Геть нічого незвичайного!
- Ось такі? – Хатае встав з табурету і розправив свої напівпрозорі крила. Міраі аж рот роззявила. Вона ж і раніше їх бачила, але так близько…
- Вау… А можна торкнутися? – захоплено запитала дівчина.
- Вони не мають відчутної на дотик форми. Твоя рука лише пройде крізь них і все. Проте, ними можна захистити від найсильнішої зброї. Крила – це привілей викладача Академії, які дарує Ширао. Якщо я піду звідси, то залишуся без них.
Міраі нічого не сказала. На мить їй навіть стало сумно. Шкода було б, напевне, залишитися без такого неймовірного атрибуту. Вона опустила голову.
- Літати… Напевне, це так прекрасно…
Хатае уважно глянув на Міраі.
- Хочеш спробувати? – хитро запитав він.
- Що-о?! – та Хатае вже не слухав її. Він схопив Міраі за руку, так, що вона ледь не упала із табурету і витягнув на середину кімнати.
- Стривай… Що ти..?
- Міраі, закрий очі…
- Ні! Я не… – дівчина злякано пробувала вирватись.
- Хм… А ти смілива! – і він різко обняв її та піднявся угору.
- Там… Там же вікно, ми поранимось..! – але на диво вікно у стелі не розбилось, вони наче пройшли крізь нього. Хатае піднімався все вище й вище. Міраі було страшно. Вона міцно притулилась до нього і зажмурила очі. Серце шалено билось, наче ось-ось мало вистрибнути із грудей, забивало подих. Піднявшись настільки високо, що вже й не можна було внизу роздивитись людей, Хатае, обернувшись у повітрі, зупинився і розпростер крила. Міраі все ще не могла розплющити очі.
- Ей… Ти жива? – посміхаючись, тихо промовив він.
Вона повільно відкрила очі.
- Дивись…
Міраі повернула голову. Перед нею розкрилися безкрайні простори навколо Академії, які заливало червонуватим світлом призахідне сонце. Внизу, за подвір’ям Академії простягався невеличкий хвойний ліс, за ним поодинокі невисокі скелі, зрідка вкриті рослинністю. За тими скелями ще виднівся шматочок океану, поблискуючи дрібними хвилями, змішаними з відбитим сонячним світлом. Небо на заході було неймовірного поєднання відтінків – від багряно-фіолетового аж до лазурного над горизонтом. Високі шаруваті хмари злегка прикривали барви неба над сонцем, сяючи золотавим контуром. Те чарівне проміння освітлювало захоплене обличчя Міраі, виблискувало в її очах, сягнувши самого дна душі. Вона була настільки здивована та вражена побаченим, що геть забула про страх. Від такої надвечірньої краси перехоплювало подих.