- Таке не побачиш там, внизу… – чи то з жалем, чи з розчаруванням сказав Хатае і одразу наче щось згадав. – Ну, помилувались та й годі!
Отямилась Міраі уже в кабінеті. Довго дівчина не могла опанувати себе. Ноги й руки тремтіли, а думки в голові спліталися в неясну павутину. Вона дивилась перед собою у стіл, за яким сиділа, не зводячи очей і навіть не рухаючись. Хатае вкрай здивувався такій реакції і не знав, з яких слів почати розмову і що запитати.
- Мм… Ти вибач мені, Міраі… Не думав, що ти так відреагуєш… – винувато посміхнувся він. Міраі глянула на нього і зітхнула, підперши голову обома руками.
- Все… гаразд… – нарешті змогла сказати. – Я ніколи не забуду таке почуття польоту… Ох… мені й досі трохи не по собі. Ти не проти, якщо я ще тут посиджу?
- Звісно, ні. – посміхнувся Хатае. – Я зроблю тобі чай із лавандою, може трохи заспокоїшся.
- Мені вже страшно подумати, що ти ще вмієш… – розгублено промовила вона.
- Ну, думаю, на сьогодні досить з тебе магії.
Хатае зробив чай і заходився розпалювати вогонь у каміні. Міраі повернулась, спостерігаючи за ним. Її обличчя було якесь наче сумне, чи то неспокійне.
«Свобода… Так ось яка вона… Надто боляче відчувати її саме так, знаючи, що все швидко закінчиться. Краще б ти цього не робив, Хатае…» – Міраі й справді трохи шкодувала, що відчула той політ. Хатае вовтузився біля каміну. Як він розпалив багаття, Міраі не помітила. «Напевно, знову магію застосував…» – подумала вона. Його сріблясте волосся аж іскрилося навпроти вогню. Він виглядав таким незвичайним і якимось трохи дивним. Міраі згадала розподіл. Тоді Хатае був зовсім іншим. І причина, чому він так тоді відреагував, була геть не та, яку він назвав Міраі. Принаймні, вона так міркувала.
- Я піду… Вже пізно і мені треба відпочити… – вона втомлено піднялась. – І… спасибі тобі. Я ще ніколи не бачила такої краси…
Хатае розгубився і зніяковів.
- Перш, ніж навчити тебе магії, ти повинна відчути її на собі. Іноді вона й не зовсім приємна, а іноді така ж захоплююча, як цей політ.
Міраі мовчала. Щомиті їй ставало все більш і більш неспокійно. Замислившись про те, яка непроста ця Академія і всі люди, що тут знаходяться, Міраі повільно вийшла від Хатае і попрямувала у свою кімнату. Було вже пізно, і академічні коридори здавалися такими пустими, що аж моторошно ставало. Проте, нічого містичного в Академії не відбувалося, і дівчина спокійно прямувала собі до гуртожитку. Раптом вона почула ледь чутну розмову. Голоси долинали із головного подвір’я Академії. Здавалося, що розмовляли двоє хлопців просто біля входу, але Міраі нікого не помітила. Та ось в процесі того обговорювання промайнуло прізвище її викладача і вона прислухалась.
- … Не думаєш, що він якийсь дивний, цей Сандервік? – задумливо промовив один із них, голос якого видався Міраі якимось знайомим.
- Ти теж помітив? – озвався другий.
- Ага…
- Ех, а студентка його… Таке враження, наче вони вже знайомі були до цього…
«Що? Якого дідька?!» – Міраі вже розгнівалась від таких безглуздих здогадок хлопців.
- А? Ти про Міраі?
- Ти її знаєш?
- А… Так, заговорив із нею першого ж дня у вестибюлі…
- О-о…
- Я ще на вступному екзамені її помітив… А коли почув, що викладачем її буде цей доктор, аж занепокоївся… Я чув, що темний він тип. Не варто такому довіряти… – хлопець на хвильку замовк. – Ця дівчина, наче тоненька гілочка сакури в негоду… Сильніше торкнешся – і зламаєш.
- Енто…
«Енто!!! Той хлопець у вестибюлі, що не був в уніформі!» – Міраі не знала, як правильно відреагувати на почуту розмову, зокрема Енто. Плітки двох друзів надто вже дратували її, хоч з іншої сторони було трохи приємно, що вона так швидко встигла привернути до себе увагу. Їй набридло це слухати і вона вже хотіла підійти до них і виговорити все, про що думала, як Енто озвучив дещо цікаве.
- Знаєш, я вирішив, що повинен уберегти її від того учителя, інакше він не залишить від неї нічого, окрім бездушної оболонки. Сандервік все-таки маг і хтозна, як хитро він може її використати, щоб продовжити своє існування...