Міраі ні разу не задумувалась над тим, що відчуває вона до свого викладача. Він не був їй байдужим, та чи кохання це? Все перед очима було наче в тумані. Про Енто й згадка вивітрилась – зараз усі її думки заполонив Хатае і вона вперто шукала серед них правильну. Це до біса неправильно – вони ж такі різні. Він – маг, а у неї й натяку на магічні здібності. Та й старший Хатае на років дев’ять. Зрештою, він викладач! А вона просто його студентка. Ні, це неправильно. В кінці кінців хтось таки дізнається і її виженуть із Академії. Чи й справді Хатае готовий піти за нею? Чи готова вона сама..?
«О Господи, та що ж коїться? Чому я вагаюсь? Потрібно було йому одразу відмовити та й усе! От же наївна! Уже й забула, що доля не іде мені назустріч останнім часом… Але, здається, що не тільки ти, а й я сама страждатиму від того, що відмовлю тобі. Я егоїстка, Хатае… Ні… Ні, ні!» - думки спліталися в сірий клубок, від якого з кожною секундою важчала її голова. Міраі не могла зрозуміти саму себе. Зараз їй хотілось, щоб кілька хвилин назад Хатае не відпустив її, та гарячково заперечувала собі бажати цього. Дівчина не знала, що робити – чи заборонити собі такі стосунки, а чи прийняти власні почуття. Серце і здоровий глузд, як ангел і демон – одне нашіптує «кохай!», а інше опирається…
Глава десята
Правильне рішення
Як потрапила у свою кімнату, Міраі не пам’ятала. Як і коли заснула – теж. І як пройшли заняття наступного дня, згадати не могла. Весь цей час її переслідувало вчорашнє признання викладача і дівчина й не зглянулась, як настав час іти до нього на індивідуальні заняття. Тіло відмовлялось рухатись у тому напрямку, але Міраі вирішила, що ігнорувати таку ситуацію не можна.
- Привіт… - невпевнено сказала вона, переступивши поріг кабінету доктора Сандервіка. Хатае сидів за столом. Коли дівчина ввійшла, він припинив писати, проте на неї навіть не глянув. Важко зітхнувши, Міраі наважилась озвучити те, над чим думала чи не всю ніч.
- Просто забудь про вчорашнє… - байдуже озвався Хатае і встав з-за столу.
Міраі здивовано заклякла.
- Якого біса?! – викрикнула вона злісно. – Просто забудь?! Я всю ніч провела в роздумах, намагаючись зрозуміти, що відчуваю до тебе!
Хатае розгублено глянув на розлючену студентку й сам не знав, що сказати.
- Я й справді небайдужа до тебе! Тоді, на розподілі ти сказав, що не маєш права залишити мене можливості вчитися тут… Я теж не маю права не дати тобі жодного шансу… - випалила Міраі і зашарілась.
Якусь мить Хатае дивився на неї, не знаючи, що й відповісти. Мимовільно він ступив крок назустріч їй і обійняв. Здавалось, вона задихнеться у тих обіймах…
- Ану повтори! – Намі з вкрай приголомшеним виглядом ледь із лавки не упала в академічному саду. – Ти… і доктор Сандервік… що?
Міраі лише ніяково відвернулась. Вона довго думала над тим, чи варто розповідати подрузі, яку вона не так добре знає, про свої стосунки із викладачем, якого знає не більше… Але Намі попри здивування ще й радість показувала. Вона й справді щиро хотіла, щоб Міраі знайшла у Академії своє кохання. Можливо, це врятувало б її від небажаного заміжжя. Але аж ніяк не могла припустити, що це буде не хтось із студентів. На запитання, чому це не Енто, Міраі лише подумки розізлилась. Що зможе дати їй цей егоїст? Друга справа – Хатае. Дорослий чоловік, що ні від кого не залежить і нікому не підкорюється. Який сам вирішує свою долю. І зможе вирішити її. Лише одне непокоїло дівчину – зізнання Хатае видалось їй не таким вже й щирим…
Ну звичайно, Хатае, як сильний маг і один із дійових осіб Академії, міг вирішувати складні питання. І то геть неочікувано. Він твердо постановив: якщо хоч хтось із «Єви» дізнається про їхні стосунки, Сандервік покине її разом із Міраі. Її навчання як мага може продовжуватися й за межами Академії і потім вона зможе вступити у Єдиний Вищий Університет Магії і Чарівництва. Тому, що її підопічний – один із засновників Академії. Хатае був готовий до цього і втрачати йому нічого. Тому, що вона йому потрібна…
Так проминуло кілька місяців і перший навчальний рік нарешті завершувався. Кожен день дівчина проводила із своїм викладачем і щомиті закохувалась у нього все сильніше й сильніше. Хатае був напрочуд спокійним за своєю натурою і достатньо привітним. І завжди ніби бажання вгадував. Він знав, коли і що їй було потрібно, які емоції вона приховує і про що думає. Та поряд із ним Міраі відчувала себе не тільки впевненою, але і якоюсь дуже втомленою. Її часто можна було побачити сонною, дратівливою. Часто вона падала непритомною просто посеред коридору. Та академічний лікар лише розводив руками і посилався на перевтомлення. Але Міраі не настільки сильно працювала над своїм навчанням і магією, щоб аж свідомість втрачати. Хатае теж нічого не міг сказати на рахунок цього. Він тільки замріяно усміхався, спостерігаючи, як вона, черговий раз упавши в обійми Морфіуса, умиротворено сопе на дивані у його кабінеті.