У п’ятницю надвечір до Міраі зателефонувала мати. Розмова виявилась не зовсім приємною і дівчина панічно розхвилювалась. Допомогти чи просто заспокоїти міг лише Хатае.
- Міраі… щось сталось? – викладач здивовано втупився на бліде обличчя студентки.
Вона безнадійно опустила руки і голову, важко зітхнувши.
- Недавно телефонувала мама… вона сказала, що у неділю відбудеться знайомство… із тією людиною, за яку мене планують видати заміж… - запинаючись, Міраі ледь видавила із себе слова.
- Ну от… нарешті дізнаєшся хто він. – Хатае спробував підбадьорити її, але все вийшло навпаки.
- Е-е?.. Якого дідька?! Вони ж мені обіцяли, що не віддадуть мене заміж, якщо моє навчання тут піде належним чином! – викрикнула розлючено.
Хатае лише спокійно посміхнувся і підійшов ближче.
- Заспокойся. – він зазирнув у її очі. – Це ж просто знайомство, чи не так?
- Але ж…
- Послухай… - перебив він її. – Нічого страшного не станеться, якщо ти не перечитимеш батькам. Не думаю, що вони силою поведуть тебе післязавтра під вінець із тим чоловіком. Мм?
- Ти… правий. – вже спокійніше відповіла дівчина, проте все ще з таким схвильованим виглядом.
- Та й, зрештою… Спробуй поговорити із ним. Що, як він пожаліє тебе і погодиться відмовитися від цієї ідеї?
Міраі здивовано підвела погляд. Це була хороша ідея і могла б спрацювати. Якусь мить вона дивилась у його очі і нервово підбирала слова.
- Хатае… я боюсь…
Не задумуючись, він її поцілував, обійнявши за талію. Злегка підхопивши, Хатае відніс дівчину у спальню і вклав у ліжко, обсипаючи поцілунками.
- Тільки скажи і я негайно зупинюсь… - прошепотів він.
Міраі лише налякано дивилась у його обличчя, та заперечити не змогла…
Увесь ранок сонячне проміння заливало чарівне личко Міраі і Хатае майже годину не міг відвести очей. Нарешті вона прокинулась і зніяковіло відвернулась, а він лише посміхнувся, нічого не сказавши.
По дорозі додому їй було над чим подумати. І про що похвилюватися. Страшно… А переступити поріг дому – іще страшніше. Завтра у цьому будинку, завжди спокійному і затишному, на дівчину чекало щось таке, до чого життя не встигло її підготувати.
Мама та обидві покоївки метушились увесь день. Наче до зустрічі з імператором готувались. У цій метушні швидко пролетів день і настала неділя. Ні вчора, ні сьогодні дівчина не хотіла навіть із кімнати виходити.
Із самого ранку Міраі була, як на голках. І як тільки-но подзвонили у двері, усе її єство зіщулилось.
Міраі зажмурилась, намагаючись вгамувати хвилювання.
На якусь мить запала мовчанка. Та розплющити очі вона побоялась.
- Міраі..? – раптом почувся знайомий здивований голос і серце дівчини шалено заколотилося.
Хатае…
Уже коротковолосий, проте із все ще такими ж довгими і неслухняними пасмами, що прикривали його бездонні очі, він розгублено стояв у дверях поряд із своїм батьком і дивився на дівчину.
- Хатае? – ледве видихнула вона, розплющивши очі.
Троянди, які Сандервік тримав у руках, розсипались по підлозі. Він, не вимовивши ні слова, ступив назустріч і закрив її у обіймах.
- Я… люблю тебе… - зі сльозами на очах прошепотіла Міраі. – Люблю…
Батьки лише приголомшено спостерігали, не знаючи що сказати, і тільки батько Хатае загадково посміхався.
Коли нарешті всі заспокоїлись, Вінсент Сандервік розповів неймовірну історію про те, що знайомство Міраі та її магічного викладача не було випадковим. Усе влаштував батько Хатае – побачивши дівчину у лікарні, він вирішив просити її руки для свого сина. Оскільки Юнарагі Такаро був його добрим знайомим, то Вінсент одразу зрозумів, що це не складе йому труднощів. Отож, він підкинув у кімнату дівчини ту листівку про Академію Магії і Чарівництва, знаючи, що Міраі знайде її як єдиний вихід із ситуації. А далі все очевидно – остання студентка у списку і викладач, який в останню чергу прийме особистого студента. Все склалося якнайкраще і Вінсент чи не вперше в житті відчував безмежне задоволення від такого вдалого плану.