- Де це я... І хто ви? – тихо промовила.
«Який приємний голос…» - незнайомець підвівся і сів поруч неї на край дивану.
- Не хвилюйся. Я знайшов тебе у коридорі непритомну і приніс сюди, у свій кабінет. Я новий викладач, тут лише кілька днів… Ось, випий, тобі стане краще. – і подав їй склянку з якоюсь рідиною. – Воно не надто приємне на смак… – але Міраі взяла напій і, не роздумуючи довго, миттєво випила і скривилась.
- Фу… гидота.
Викладач здивовано посміхнувся.
- Дякую, та я вже піду… – дівчина в’яло піднялась. Чоловік ще більше здивувався.
- Ти впевнена? Виглядаєш не дуже…
- Все гаразд… Я почуваю себе набагато краще…
Коли вона вийшла, викладач важко зітхнув і спохмурнів.
«Такої зустрічі я геть не очікував. Йшла і упала посеред коридору… Ох, не до добра це... І що я бачив у її очах..?» – він стривожено задумався.
Міраі і не помітила, як прийшла в свою кімнату. Почувала себе вона не найкраще – втомленою, сил геть не було. Голова все ще крутилася, але боліла вже не так сильно. Вона упала на ліжко і втупилась в стелю. «Новий викладач..? На кого ж він так схожий? Мм, не можу згадати… І такі зелені очі… Ох, я навіть не запитала, як його звуть, хоча… Дідько! І чому я про нього думаю?! Угх…» – раптом вона згадала про Хатае і засумувала. Її непокоїло, чому він такий схвильований і мовчазний останнім часом, а ще зловила себе на тому, що це вперше сталося, коли не він її знайшов у такому стані, а хтось інший…
Коли вона зранку прокинулась, до початку занять лишалось майже п’ятнадцять хвилин. Міраі злилась сама на себе, що так незручно заснула, та ще й пізно прокинулась. Поснідати уже не встигла, голова ще трохи боліла. Сяк-так зібрала кілька зошитів і вибігла з кімнати. На заняття вона запізнювалась, а тому пришвидшила ходу.
В аудиторію ввійшов молодий світловолосий викладач і всі студенти переглянулись між собою. По залу пройшов легкий шум.
- Доброго дня! – впевнено почав він. – Знаю, знаю, ви здивовані, але тепер цей предмет вестиму я. Ви, напевне, в курсі, що попередній викладач покинув цей заклад через геть неприємні обставини. Тому мене взяли на його місце… – він зробив невеличку паузу. – Що ж, почнемо із традиційного знайомства...
Почувся стукіт у двері і всередину зайшла Міраі.
- Пробачте, що… – і раптом вражено замовкла.
- О, я так і знав! Моє перше заняття, а без запізнень студентів не обійтись… – викладач, обпершись на трибуну і заклавши руки, повернувся до Міраі і примружився. – І хто це у нас?
Міраі завмерла від подиву. Всім своїм виглядом викладач намагався показати, що вчора нічого не сталося і він взагалі вперше бачить дівчину. Ним був той молодий чоловік, який вчора знайшов її у коридорі. Той, смарагдовий погляд якого Міраі запам’ятала ледь чи не назавжди…
Запала тиша. Опанувавши себе, вона тихо промовила:
- Міраі… Мене звуть Юнарагі Міраі, викладач Хатае Сандервік. А ви хто?
Схоже, викладача не дуже здивувало почуте, хоч на те пояснення він не знайшов, що сказати. Та одразу швидко приховав свої емоції, хитро засміявся і повернувся до аудиторії:
- Отож будемо знайомі: я – доктор Ян Сандервік…
Всі вражено дивились на викладача, та ніхто й слова не промовив.
- Що за..? – Намі аж рот роззявила від несподіванки і перевела погляд на подругу.
Міраі не могла зрушити з місця. Вона була вкрай приголомшена почутим. «Ще один… Сандервік..? Я правильно почула?»
Аудиторія здивовано спостерігала за її реакцією, дехто тихо перешіптувався.
- Щось не так, Юнарагі-сан? – сенсей звернувся до неї.
Міраі аж здригнулась.
- Все гаразд… – знітилась вона. – Пробачте…
- Сідай вже. – сухо сказав він. Потім повернувся до дошки і написав крейдою своє ім’я. – Я доктор-органік, спеціалізуюсь на створенні рідин з магічними властивостями за принципом поєднання натуральної та синтезованої хімічної органіки із словесною магією. До цього відносяться практично всі види зілля, зв’язаного із заклинаннями. Теоретичний курс по предмету ви вже закінчили, то ж я зможу перейти до практичного застосування ваших знань, але сьогоднішнє заняття ми присвятимо повторенню пройденого матеріалу та знайомству із вами. Почнемо із перевірки присутніх…
- Міраі? – допитливо глянула Намі.
- Не питай мене… Я сама це вперше почула… – прошепотіла.
- Хатае говорив тобі щось про свою сім’ю?
- Нічого такого. Рідних братів чи сестер у нього немає, мати померла, коли йому було 15 років… Я уявлення не маю, ким би міг йому доводитися цей викладач. Може це просто збіг?