- Думаєш? Якось надто вони схожі, як для випадковостей…
І тут Міраі згадала, як і сама вчора подумала, що Ян сильно когось їй нагадує. Та от кого? На Хатае він був мало схожий, хіба лише такий же високий. Та Намі вона нічого не сказала про вчорашню пригоду.
Після занять Міраі пішла до Хатае.
- Ян Сандервік, хто він? – ледве зайшовши в кабінет, вигукнула вона.
Хатае здивовано обернувся. Він сидів за кухонним столом і щось писав у записник.
- Де ти чула це ім’я? – перепитав він.
- На першому занятті. «Заклинальне зіллєваріння». Це новий викладач.
- Викладач? – Хатае ще більше здивувався.
- Так. Ще один доктор Сандервік…
- Яким вітром..? – тихо промовив про себе Хатае і спохмурнішав.
- То хто він? Брат?
Він зітхнув.
- Так, Ян – мій двоюрідний брат. У сім’ї Сандервік було троє дітей – два сини – мій і його батько, і дочка…
- Чому ти нічого не говорив мені..?
- У цьому не було потреби! – грізно перебив її Хатае і Міраі замовкла.
Після тривалої мовчанки він вже спокійніше сказав:
- Гаразд. Давай краще повторимо вправи із переміщенням предметів.
- Добре…
Та як вона не старалася, нічого не виходило. Хатае заглибився у свої роздуми, а Міраі непокоїла розповідь про його брата і сьогоднішнє знайомство із ним. Після годинних неуспішних тренувань вона тяжко зітхнула.
- Я втомилась… пробач, але я, напевне, піду. Мені б відпочити…
- Все гаразд?
- Так, не хвилюйся. Завтра побачимось.
- Я ще хотів тебе дещо запитати… – Хатае на мить задумався.
- Так?
- Скоро бал… Академія святкуватиме чергову річницю і…
- А й справді – минулого року ти не був присутнім на маскараді…
- Так склалися обставини… Цього разу я не пропущу таку подію. – він повернувся до Міраі і лагідно усміхнувся. – Ти підеш туди зі мною?
- Що-о?! – Міраі зніяковіла. – Хіба… це буде нормально? Всі здогадаються про нас.
Хатае засміявся.
- Ні. В цей день дозволено. Кожен викладач може супроводжувати будь-яку леді, навіть свою студентку.
- Справді..?
- Але цього разу то вже буде не маскарад, а просто бал.
- Що? Ем… я не знаю… – Міраі зашарілася.
- Просто намагайся вести себе більш природно, бо якщо так червонітимеш, то всі точно щось запідозрять. – Хатае геть повеселішав, жартуючи із Міраі.
- Годі тобі! – викрикнула вона і притишено додала. – Я… я не проти.
- От і чудово!
- Ну все, досить на сьогодні. Я іду в свою кімнату! – роздратовано мовила Міраі і хутко вийшла від нього.
За дверима вона зупинилась і полегшено зітхнула. Їй було приємно, що Хатае запропонував піти разом на бал, але все це ставало таким незручним. І зненацька вона згадала про Яна й подумала, що було б добре зайти до нього і подякувати за вчорашнє.
«Так і зроблю...» – зібравши сміливість, вона сама себе підбадьорила і попрямувала до його кабінету. Та от який саме це був кабінет – дівчина ніяк не могла згадати. Воно і не дивно, адже почувала тоді себе не найкраще. Інтуїція підказувала на останні двері – крайній кабінет з другого кінця коридору. Вона підійшла до дверей і постукала.
Двері відчинились і на порозі став Ян.
- Міраі? – здивовано перепитав він. – Не очікував тебе побачити в такий час. Проходь.
Вона несміливо ввійшла. Кабінет Яна являв собою велику кімнату із дещо схожим плануванням, як у Хатае. Посередині кімнати була така сама «кухня», у стіні справа розміщувався камін, у якому горів вогонь. Перед каміном стояв диван, позаду дивану - великий письмовий стіл, на якому лежав ноутбук і кілька невеликих стосів паперу. Ліва частина кімнати була відгороджена стінкою, за якою, очевидно, розміщувалась спальня. Попід тією стінкою стояв стелаж із книгами, а перед стелажем високий стіл, на якому був мікроскоп, безліч пляшечок, колб, мензурок і багато іншого хімічно-біологічного приладдя. Вікна, заслонені невагомими білосніжними занавісками, займали передню та праву стіну, ліва була суміжною із сусіднім кабінетом. На підлозі був простелений густий килим із нечітким візерунком. Все було дуже функціонально розміщено, стримано і не заставлено зайвими речами, як у Хатае.
- Я слухаю тебе. – Ян звернувся до Міраі.