- Ем… я просто хотіла подякувати за вчорашнє.
Викладач розсміявся.
- То ти, значить, студентка Хатае? Яка іронія… – Ян примружився, відвівши погляд і все так само зневажливо посміхався.
- А..?
- Послухай… – він різко підійшов до Міраі, та так близько, що вона відступила назад впритул до кухонного столу. Ян уперся руками у стіл, загородивши ними Міраі з обох боків і зазирнув у її очі. Вона аж злякалася його нахабного вигляду. – Ти вже, напевне, здогадалася, хто я такий?
- Ти кузен Хатае… він… він сказав мені…
- І це все, що ти знаєш? Хм, небагато… – Ян навіть дещо здивувався. – Хоча… мені байдуже, що він тобі розказував, мене твоє життя вже не стосується, і взагалі – мене дратують такі, як ти! Тож не плутайся під ногами і не потрапляй мені на очі, це й для тебе краще! Все, нам більше нема про що розмовляти. – сказав він і відступився від Міраі. Вона не могла й поворухнутися, здивована й збентежена такою поведінкою викладача. Та раптом неначе отямилась і кинулась із кабінету. Дівчина була вкрай зла. Опустивши голову, вона швидко прямувала коридором, що вів до гуртожитку. Ввійшла в кімнату і гримнула дверима.
«Та що він собі дозволяє?! Оце ж нахаба… Як грубо – ось так розмовляти із дівчиною. Підійти так близько…» - Міраі не могла знайти собі місця. Вона нервово ходила по кімнаті із одного краю в інший. Нарешті, заспокоївшись, сіла під вікном на підлогу і знову задумалась. «Ох… Як я втомилась… І що коїться зі мною останнім часом? Зовсім сил нема…» – вона почувала себе такою замученою, що ледве могла стояти на ногах. Підійшовши до ліжка, упала на нього і швидко заснула, не повечерявши і навіть не роздягнувшись.
Глава дванадцята
Знесилення
Два дні вона не ходила на заняття. Дівчина не почувала себе хворою, лише надто знесиленою, щоб взагалі встати з ліжка. Бокове вікно її кімнати було не зачинене весь час, проте заслонене шторами і в кімнаті було темно. Намі вона відправила повідомлення, що із нею все гаразд, просто не хоче нікого бачити, отож подруга до неї навіть не заходила. Хатае не користувався мобільним телефоном, лише стаціонарним, що стояв в його кабінеті, і то дуже рідко. Він захотів її провідати, та з’явитись в її кімнаті не зміг. Викладач занепокоївся і постукав у двері. У відповідь почулося:
- Я не хочу нікого бачити…
- Міраі, це я. З тобою все гаразд? Ти не приходила ні вчора, ні сьогодні. Я хвилююсь…
- Я в порядку… просто… хочу нормально побути на самоті… виспатись…
- Тобі справді не потрібна допомога? І навіщо ти поставила захист?
- Не хочу, щоб мене хтось турбував… Не переживай, зі мною все добре...
- Тоді… повідом, якщо щось буде потрібно, гаразд?
- Угу…
Наступного дня Міраі відчула себе вже набагато краще. Вона прокинулась досить рано. В кімнату пробивалося ранішнє проміння і це трохи підняло їй настрій. Дівчина одразу написала Намі, щоб зайшла до неї перед заняттями, прийняла душ і заходилась готувати сніданок. Їй не хотілося ні про кого думати – ні про Хатае, ні про його грубуватого кузена. Зате не давало спокою неймовірне бажання прогулятись десь за межами Академії.
- Міраі! – в кімнату, як завжди – наче вихор, влетіла Намі і кинулась її обіймати. – Я так хвилювалась за тебе… Що сталося? Ти хворіла? Хоча… виглядаєш цілком непогано.
- Заспокойся, – посміхнулась Міраі, – я не хворіла. Просто була в жахливому стані, наче з мене кожної хвилини хтось витягував усі сили. Навіть ходити толком не могла. Але все добре, сьогодні я значно енергійніша. Давай прогуляємось трохи після занять?
- Чудова ідея, – зраділа Намі, – нам обом піде на користь!
Поснідавши разом, дівчата хутко зібрались і побігли на заняття.
- А… з Хатае ти бачилась за цей час? – несміло запитала Намі.
- Ні. Він приходив, але я і його бачити не хотіла… Нікого.
- Він хвилювався за тебе… Не менш, ніж я.
- Знаю… – і раптом Міраі замовкла. Навпроти них коридором ішов доктор Ян Сандервік із вкрай незадоволеним виглядом і недбало ніс в руці журнал. Міраі зупинилась. Вона не очікувала отак з самого ранку зустріти цього нахабного викладача і настрій її одразу ж упав. Ян теж, очевидно, не чекав цієї зустрічі, проте майже не подав вигляду і мовчки пройшов повз дівчат, наче й не помітив їх. Та щось мов змусило його зупинитися і обернутися. Він кілька секунд дивився їй вслід, а потім здивувався сам собі і пішов далі.