- Угх… його я найбільш не хотіла б бачити… – злісно промовила Міраі. – Дивний він якийсь…
- Між вами щось сталося? – здивовано запитала Намі.
- Ем… Ні, нічого. Просто він мені неприємний.
Дівчата зайшли в аудиторію і зайняли свої звичні найдальші місця у верхньому ряду. До дзвінка залишалося хвилин п’ять. Міраі сиділа мовчки і роздумувала над тим, чому останніми днями вона так не хотіла бачити Хатае, чому він так неспокійно відреагував на появу брата і чому нічого про нього не розказав. І чому його кузен так ненависно до неї поставився, адже вони навіть не знайомі. Намі копирсалася в своїй сумці і, коли дістала з неї все необхідне, повернулась до Міраі.
- Слухай… від мене важко щось приховати. У тебе на лобі написано, що щось відбулося між тобою і цим вчителем. Може, ти знала його раніше?
Міраі здивовано глянула на неї, а потім важко зітхнула.
- Кілька днів назад я поверталась від Хатае і знепритомніла просто в коридорі. Прийшла до тями в кабінеті у доктора Яна. Він пояснив, що знайшов мене без свідомості і я пішла, навіть не запитавши, хто він. Наступного дня ми всі із ним познайомились на першому занятті «Заклинального зіллєваріння». Тоді я здивувалась, почувши його прізвище. Хатае якось неприємно відреагував, коли я його запитала, хто такий Ян Сандервік і сказав лише, що він його двоюрідний брат. Пізніше я вирішила піти і подякувати доктору Янові, та він прийняв мене дуже грубо і сказав, що його дратують такі, як я…
- Що?! Оце ж нахаба! – Намі аж сама розізлилась.
- Угу… – якось розчаровано протягнула Міраі. – Я подумала так само. Цікаво одне – чому я його так швидко стала дратувати, адже він ледь устиг зі мною познайомитися... – і в цей момент продзвенів дзвінок і в аудиторію ввійшов Ян.
- Що?! – ледь не скрикнула Міраі. – Намі, тільки не кажи мені, що зараз його «зіллєваріння»!
- Ти що, геть забула, які у нас заняття? Предмет доктора Яна у нашої групи два рази в тиждень. – прошепотіла подруга.
- Краще я б і сьогодні не виходила з кімнати… – понуро опустила голову Міраі.
Заняття у Яна пройшли на диво спокійно. Півтори години він змішував якісь рідини і трави, бурмотів якісь замовляння і вони то сяяли різними кольорами, то диміли, то кипіли, то шипіли… Він без упину щось пояснював до кожного зілля, дівчата їхньої групи захоплено охкали і ахкали, Ян навіть деколи посміхався, але ні разу так і не глянув в бік Міраі. Спочатку вона теж не дивилась на нього і не слухала, що він там розказував, поки не помітила однієї із його посмішок і вкрай здивувалась, що той грубіян може посміхатися. Хоча… він таким і був – надто грубий, проте день не міг прожити, не насміхаючись і не подразнивши когось, хто б це не був – студентка чи студент, чи хтось із викладачів. На перший погляд здавалося, що це приносило йому задоволення, але насправді Ян робив це умисне, щоб спостерігати реакції різних людей на флірт чи неординарні відверті жарти. То у нього було таке хобі. Ян завжди мало що про себе розповідав і лише одна особа із самого дитинства завоювала його абсолютну довіру. Самі жінки мало цікавили Яна, до них він ставився переважно зверхньо і зневажливо, але не пропускав можливості пофліртувати, щоб знову ж таки просто поглянути на їхню реакцію. Із раннього віку його навчали магії і лише вона цікавила Яна найбільше. Так і дотепер.
Спостерігаючи за викладачем, Міраі раптом зловила себе на думці, що він надто вже притягує її погляд. «І чому він мене так цікавить..? Чи не тому, що Хатае нічого про нього не розповідав, а сам Ян вкрай непривітно до мене ставиться..?» – Міраі розгублено розмірковувала, підперши голову. «І що мені робити? Ніяк не покидає відчуття, що він знає мене набагато довше, ніж я його»…
Глава тринадцята
Пекельна собака
і несподіваний рятівник
Минуло зовсім небагато днів Янового викладання у «Єві», проте йому вже остогидло все навколо – як студенти, так і багато викладачів. А ще тут коїлося дещо загадкове, навіть містичне, і йому здавалося, що він єдиний це помічає. От і сьогодні – проходячи зовнішнім коридором, він зауважив якісь дивні знаки на підлозі. Вони були у вигляді собачих слідів, оточених по колу дивними візерунками, але такі великі, що та істота, очевидно, за розмірами була як слон, а то й більшою. Ті сліди заледве можна було побачити і вони були наче якимись випаленими. У повітрі стояв запах сірки і в деяких місцях виднілися також плями від слини пурпурного відтінку. Яна це трохи занепокоїло, адже, коли він зупинився на кілька хвилин у пустому і тихому коридорі, то запримітив, як повітря навколо ледь відчутно бриніло. Ніби десь далеко відбулось виверження вулкана і сюди доходили тільки вібрації. Або не виверження, а чийсь рев. Викладач вирішив прослідкувати за тими слідами. Вони привели його у вестибюль до підніжжя сходів, а потім повернули назад. «Що ж за..?!» - схвильовано подумав Ян, підозрюючи щось недобре.