- В… все га..разд. – Намі зрозуміла, що не тільки її ноги тремтять від хвилювання, але й голос теж.
- Ну, тоді чого ти така напружена? - Аято обійняв її міцніше. Намі ще більш зніяковіла. Її серце так шалено билося, що, здавалося, ось-ось вискочить із грудей, або ж вона просто зомліє. Аято трохи нахилився і тихо сказав:
- Намі… Це просто танець, який нічого не означає. Спробуй заспокоїтися.
Вона аж перемінилась.
«Авжеж… і справді, чого це я? Дурепа… понавигадувала собі тут, дідько знає, що…» - фраза Аято вмить змусила її заспокоїтися. «Якого біса тоді ти мені отак посміхаєшся?!» - Намі вже злилась на себе, що погодилась на цей танець. Та ось музика закінчилась. Неподалік стояли Хатае з Міраі та ще якась пара і всі вони радісно сміялися. Напевне, просто зіткнулись, танцюючи. Вся ця обстановка вже почала пригнічувати Намі, та професор повернувся до неї і знову м’яко посміхнувся.
- Ти тільки не думай нікуди тікати, гаразд?
Намі здивувалась і нічого не відповіла. Аято підійшов до Хатае та Міраі, поруч з якими стояли ще професор Рей Джеймсон, професорка Наото Міранда та доктор Сарамору Юдзі. За кілька хвилин до них підійшла і Ширао із ще однією жінкою, якої раніше в Академії не було.
- Панове, прошу хвильку вашої уваги! – голосно промовила Ширао і всі присутні одразу затихли і повернулись до тієї невеличкої компанії. – Це наша нова бібліотекарка – Елеонора Мілтон. Потурбуйтесь про неї! – Ширао злегка посміхнулась.
«Елеонора… Нора… НОРА?!! Та сама?» - Міраі приголомшено дивилась на рудоволосу і нічого не розуміла. Вона думала, що в зв’язку з тим, що сталося, ту жінку більше не приймуть у Академію. А може, то й не вона… Міраі глянула на Хатае і, схоже, він був вкрай незадоволений її появою тут. На його обличчі чітко проступав гнів і прихований біль. Це відчувалося і в тому, як міцно він стискував руку Міраі. Хатае опустив очі додолу і нічого не сказав.
- Давно не бачились, Норо… - якось зневажливо, але ввічливо привітався Аято.
Нора нічого не відповіла, лише вдавано йому посміхнулась, приховуючи неприязнь.
- Пробачте, мені потрібно відійти… - Міраі опустила голову і попрямувала до виходу надвір. Жовтневий вечір був напрочуд теплим. Вона спустилась кількома сходинками, що вели із зали, і попрямувала в бік саду. Дівчині потрібно було остудити голову. Думки плутались і вона ніяк не могла зрозуміти, чому ця Нора з'явилась так несподівано. І Хатае це теж не сподобалося. Але, глянувши на нього, Міраі помітила тінь неприємних спогадів на його обличчі. «Та що ж таке коїться?! Якого біса все це? Не до добра вона тут, хай їй грець!» - вона сіла на лавочку і поринула в роздуми. Дівчина згадувала, як познайомилась із Хатае. Тоді у нього було довге волосся, проте їй подобається його нова коротка стрижка. Вона кожен день бігла до нього в кабінет, аби щораз довідатись щось нове як про магію, так і про нього самого. А потім вона дізналась, що той чоловік, за якого її хотіли віддати заміж - то був він. І Міраі трепетно прийняла його, адже Хатае для неї був абсолютно відкритий. Спочатку… Останніми днями з ним відбувалось щось геть дивне. Він був мовчазним і задуманим. Про брата нічого їй не розказав. І про Нору теж, бо у Міраі склалося враження, що він знав про її нинішню появу в Академії. «А що, як вона прийшла забрати його у мене?» - з жахом подумала вона. Раптом Міраі помітила якусь постать неподалік. Вона не розгледіла, хто це такий, лише зрозуміла, що то був чоловік. Та за кілька секунд постать загубилась між деревами і Міраі повернула назад до Академії дещо стривоженою.
Після того, як Міраі відлучилась, Хатае неоднозначно поглянув на Ширао, і теж відійшов убік, не сказавши ні слова. Аято пішов за ним.
- Ти ж знав, чи не так? - він звернувся до Хатае.
- Ні. Міраі це не сподобалось…
- Ех… не хвилюйся ти через дурниці. Навіть якщо вона тут через тебе, я впевнений, що ти зможеш через це переступити і йти далі, адже майбутнє і так поряд з тобою. - Аято щиро посміхнувся. Такі слова підбадьорили Хатае.
- Ти правий, друже. Дякую…
- Ну що ти! О, а де моя леді поділась… - весело пробурмотав Аято і відправився на пошуки Намі.
Глава п’ятнадцята
Непроста колишня студентка
«Хм, схоже, ця руденька має якийсь зв'язок із братиком. Невже любовний трикутник? Як цікаво…» - на сходах, що вели в ліву частину другого поверху, обпершись на перила, стояв Ян, виглядаючи із-за великої куліси із емблемою Академії, що прикривала відгалуження сходової клітки. У нього була досить вигідна позиція, щоб поспостерігати за всім, що відбувалося в залі. Спускатись йому не хотілося, адже там внизу всі танцювали, а Янові не пригледілась ні одна із дам, яку можна було б запросити. Проте, виглядав він відповідно дресс-коду - білосніжна сорочка із розстебнутим верхнім ґудзиком, умисне недбало підв'язана тоненькою краваткою. Зверху він одягнув жилет і засукав рукава своєї сорочки. На зап’ясті лівої руки блищав дорогий годинник на шкіряному ремінці, який Ян майже ніколи не знімав. Він помітив, як Міраі невдоволено вибігла із зали і хотів було підійти до Хатае та подратувати його, але щось його зупинило. «Це ж не моє діло…» – подумав він. Внизу Ширао з рудоволосою приєднувались то до одних, то до інших, всі вони щось розпитували новеньку бібліотекарку і вдавано посміхалися. Аж ось знову почався танець, до Мізу-сан підійшов хтось із викладачів і, напевне, запросив на танець, та вона ввічливо відмовилась, і той джентльмен потягнув танцювати Нору.