- А, нічого… - відмахнувся він і взяв зі столу папку із документами Міраі. – Просто не хочеться продовжувати незавершену справу брата…
- Хм… От і мені не хочеться. Що ж, можеш починати хоч зараз. Не дай їй заглибитися в себе.
Ян вийшов із кабінету директора і зупинився за дверима, важко зітхнувши. «І що я маю тепер робити? Ще цього мені не вистачало… Ех, знав би – влаштувався б звичайним вантажником кудись!»
Міраі сиділа в своїй кімнаті на ліжку, обійнявши коліна і закутавшись у ковдру. Вона була вкрай незадоволена новим викладачем, проте таким було рішення директора, і вона не могла противитися. Адже, як вона мала б пояснити, що не хоче навчатися у Яна? Та й залишити Академію теж не можна – вона пообіцяла батькам, що коли провалить навчання, їй доведеться вийти заміж. Але, оскільки її жених – Хатае, то, відповідно, вийти за нього вона вже не зможе. Як тоді це їм пояснити? Міраі почувала себе в повній безвиході. «Рано чи пізно вони все-одно дізнаються…» - дівчина надіялась лиш на те, що їй вистачить часу знайти вирішення цієї проблеми. «Цікаво, чи погодився він..?»
Наступний день почався із заняття у Яна. Від дзвінка до дзвінка він проводив практичні тренування із приготування зілля, за допомогою якого можна було б стати невидимим на кілька хвилин. Він викликав студентів по черзі і з кожним проводив цей процес особисто. Лише Міраі не чіпав. Він розумів, що вона не в найкращому стані для приготування зілля і навряд чи в неї вийде зробити все правильно, а наслідки можуть бути дуже погані. Коли заняття закінчилось і з аудиторії вийшла більшість студентів, він зупинив Міраі, яка теж прямувала до виходу.
- Зачекай хвильку…
Коли нарешті всі розійшлися, Ян спокійно і тихо промовив:
- Вчора я погодився на те, щоб продовжити твоє навчання. Давай зустрінемось у місті, в центральному парку, думаю, нам є про що поговорити.
- Гаразд, сенсей. – байдуже промовила Міраі, навіть не глянувши на доктора.
- До біса ці формальності, називай мене просто по імені.
- Угу…
- Ну, тоді о четвертій біля мосту Ічі.
За дверима її схопила попід руку здивована Намі, яка випадково почула їхню розмову, коли чекала на подругу.
- Що?! Тепер тебе навчатиме другий Сандервік?! Це що, покарання якесь? Чому не Мізу-сан?
- Вона сказала мені, що я повинна навчатися у одного з найкращих магів Академії.
- А вона хіба не з таких?
- Я не знаю, Намі, чому саме він. Та я не можу відмовитися, інакше доведеться звідси піти…
Глава сімнадцята
Фальшивка
Коли Міраі прийшла у назначений час в парк, Ян уже чекав її на мосту, обпершись на поручень, і вдивлявся у воду. Навколо було дуже багато людей. Обабіч алейки, яка вела через міст, розміщувалося кілька торгових палаток, де продавалося безліч різної смакоти, чудернацькі забавки для дітей або ж всякі обереги і талісмани. Ян мовчки узяв Міраі за руку і повів її уперед поміж тих людей.
«Така тепла… ні, гаряча. Хм, я думала, руки у нього холодні, як і сам погляд – наче лід…» - дивно, але Міраі навіть не хотілося запитувати, куди вони ідуть. Дівчина теж мовчала. Коли вони вийшли із натовпу, Ян відпустив її руку і підійшов до одного із кіосків. За хвилину він повернувся і протягнув Міраі теплу каву.
- Ти теж її любиш? – запитала вона.
- Ага… тільки без молока.
Міраі несподівано згадала ту каву, яку завжди для неї готував Хатае. З молоком. Як вона любила…
- Я теж… без молока люблю. – тихо сказала.
Ян ледь помітно посміхнувся.
- Ну, значить я вгадав. Ходімо.
Вони повільно рушили вперед. У повітрі відчувалась осінь – погода була не дуже теплою, але сонячною. Жовтневе листя злегка встеляло доріжки і ще багато його сяяло у сонячному промінні на деревах. Вони підійшли аж до виходу із парку, який закінчувався більш відкритою місцевістю, а зліва річка розширювалась, і на березі, встеленому ще такою зеленою травичкою, було багато лавочок. Вони присіли на одну із них. Людей було вже не так багато і Міраі подумала, що тут досить спокійне місце, щоб поговорити. Цікаво, що він мав їй розповісти?
- Ти знаєш, хто така ця Елеонора? – Ян почав розмову перший.
Міраі здивовано глянула на нього. Невже вони прийшли сюди, щоб поговорити саме про неї?
- Чому ти запитуєш про неї мене?
Ян замислився і кілька секунд мовчав.
- Схоже, я єдиний, хто тоді бачив, що сталося насправді. То вона зіштовхнула тебе зі сходів…