- А?! – ця розповідь шокувала Намі ще більше, ніж попередня. – Ем… може краще запитати про це Яна? – Намі сказала те, що Міраі й хотіла почути.
- Авжеж… так і зроблю.
Глава вісімнадцята
Взаємне сяйво
Після занять Міраі відправилась у тридцять другий кабінет. Коли вона ввійшла, Ян стояв за своїм столиком для дослідів і зосереджено змішував якісь рідини.
- О, Міраі, привіт… - жваво промовив він і далі продовжував готувати своє зілля. Міраі сіла навпроти нього за стілець і підперла голову.
- Що ти робиш?
- Перевіряю дію зілля, за допомогою якого стаєш невидимим. На занятті воно діяло трохи не так, як треба. Хочеш спробувати? – він допитливо глянув на дівчину і тут же помітив, що вона якась занепокоєна. - Все гаразд?
Міраі нічого не відповіла, лише відвернула погляд. Ян поставив свої пробірки і обперся ліктями на стіл, пильно подивившись їй у вічі.
- То, може, ти розкажеш?
Їй було незручно запитувати його про той сон і вона сформулювала трохи інакше:
- Які із твоїх здібностей є вродженими?
Ян здивувався такому питанню.
- Ну, якщо ти так хочеш знати… Здатність складати прості заклинання, які діють абсолютно точно, природжена біологічна здатність відчувати поєднання компонентів, миттєве переміщення і можливість управляти деякими видами магії одним поглядом. Якось так.
Схоже, Міраі, так непрямо його запитавши, потрапила саме в яблучко.
- Остання… Це як?
- Ось так… - раптом очі Яна засяяли тим зеленим вогнем, який снився Міраі і він одним поглядом розв’язав шарф, яким вона була закутана та поклав його на стіл перед нею. Від несподіванки вона аж роззявила рот, та враз миттю піднялась із стільця і налякано помалу почала відступати назад, ледь не перечепившись за той стілець. Вона вся аж тремтіла. Ян і сам розхвилювався, побачивши таку реакцію Міраі, і хотів було підійти до неї, та вона різко викрикнула:
- Ні!!! Не підходь!.. – та Ян хотів її заспокоїти і вийшов з-за столика. Міраі кинулась тікати, але він схопив її за руку.
- Ей! Ти чого це? Я нічого тобі не зроблю.
Видно було, що дівчина геть налякана. Вона сильно розпанікувалася, руки і ноги тремтіли. Міраі міцно заплющила очі, намагаючись вирвати руку, за яку її тримав викладач, але він схопив її і за другу.
- Міраі! Глянь на мене! Чуєш…
Вона помалу відкрила очі і вони… теж мерехтіли! Це було так неочікувано, що Ян аж відпустив дівчину і вона упала. Та за мить він присів поряд і лагідно мовив:
- Все гаразд… Вибач, я не хотів тебе налякати… Я допоможу тобі встати. – він взяв її за обидві руки і Міраі піднялась. – Сідай ось тут. – Ян підвів її до дивану і сів поруч. – Як ти?
- Не знаю… очі болять… Яне, мої очі теж засяяли?
Ян нічого не відповів, лише ще більш нахмурився і встав.
- Мої очі теж сяяли? Скажи… – Міраі повторила питання.
- Так… - він неохоче промовив і опустив голову.
Міраі розгублено дивилась на Яна і чекала, що він пояснить, чому так, але викладач більше нічого не сказав.
- Таке зі мною вже було… - вона продовжила і Ян здивовано обернувся. – Вночі я прокинулась від дивного сну… Я бачила тебе в непроглядній темряві і лише твої очі сяяли тим зеленим вогнем… А коли прокинулась, то відчула, що і мої теж. Я глянула в дзеркало – і переконалась у цьому… То було дуже страшно. – вона на хвильку замовкла. – От і прийшла, щоб запитати тебе про це. Що зі мною, Яне?
Викладач вражено слухав розповідь і не зміг вимовити ні слова. Він знав причину всього, проте йому самому було важко в неї повірити. Та сказати Міраі не міг, це принесло б тільки одні неприємності їм обом. Та і не в тому стані вона була, щоб почути ще одну складну правду. Він знову сів поруч, але погляд відвів убік.
- Мм… Думаю, нічого страшного. Мабуть, у тебе теж є вроджені здібності.
- Що? Але якщо так, то чому все почалося саме зараз?
Тепер Ян точно не знав, як продовжити.
- Ну… Я… я не знаю… Може, твої чимось схожі з моїми, от ти і відреагувала у відповідь на прояв моєї магії… «Що я ще маю сказати?!» - Янові було надто важко обманювати її. Він, завжди чесний та відвертий, зараз мусив придумувати на ходу та ніяк не міг викрутитися, ще й так, щоб Міраі повірила.