Дівчина задумалась, а викладач відчував себе вже геть незручно.
- То це тому мені видали «золотий» пропуск?
- А? «Золотий»?
- Ага… я із самого початку – ідентифікований студент. Намі пояснила мені, що такі видають або студентам із знаних родин, або тим, у кого Мізу-сан помітила природжені здібності. Та вони у мене ніколи не проявлялися, аж тепер…
«Он воно що… То Ширао із першого погляду помітила, що Міраі – непроста дівчина… та чому вона віддала її на навчання до Хатае? Знала ж, що він – «паразит»… Думала, що це спрацює зі здібностями Міраі..? Хм… але вона ще надто слабка, щоб опиратися йому…» - Ян так заглибився у розмірковування, що вже й забув про справжню причину того сяйва у Міраі, хоча це мало б його хвилювати найбільше. Він мимоволі глянув на неї і знову помітив мерехтіння. Авжеж, воно проявлялося у тих випадках, коли власник вроджених магічних здібностей сильно наляканий, розлючений чи схвильований. А ще – коли між двома такими людьми є непростий зв’язок…
Сяйво очей можна і контролювати, так як це навчився робити Ян – його здібність управляти поглядом викликала таке. Та раптом він згадав про той випадок, коли вперше зустрів у Академії Міраі – непритомною посеред коридору. У той день він і так був вкрай здивований, що зустрів її тут, і ще більше – тим взаємним вогнем у їхніх очах.
«От тільки цього мені не вистачало…» - невесело подумав він. І знову поглянув на Міраі. Дівчина вже трохи заспокоїлась, але була дуже пригнічена.
- Ей… Такими темпами ти скоро геть перестанеш вчитися… - він присів перед нею і пильно подивився у очі. – Ти ж прийшла в Академію Магії і стала чи не найкращою із студенток. Невже такі незначні речі, як те мерехтіння, можуть вибити тебе із колії?
Міраі здивовано дивилась на Яна. Він намагається її підбадьорити? Той, хто ще зовсім недавно був чи не найбільшим грубіяном у «Єві»? А й справді – з нею вже стільки всього сталося, що такі дрібниці і не мали б її хвилювати. Та й якщо вона з’їде у навчанні – батьки сильно розсердяться і хтозна, що придумають замість вимушеного шлюбу. Вмить слова Яна наче вивели її із темряви.
- Яне…
- О! – перебив він її. – Я знаю, як можна приємно провести час, щоб ти трохи заспокоїлась. – він аж загорівся свіжою ідеєю. – Почекай мене тут, я скоро повернусь. – Ян поспіхом накинув шарф і пальто.
- Куди це ти?
- Я ненадовго! А ти завари, будь-ласка, чай або каву – чого більше хочеш. Все знайдеш он у тій шафці. – і миттєво зник.
З’явився Ян у самому центрі міста. Навколо було дуже шумно і багато людей, отож ніхто і не помітив його незвичайної появи. Він роззирнувся, намагаючись знайти одну крамничку. Погляд виловив знайому вивіску і він вже намірився туди, як зненацька застиг на місці.
«Що я роблю?!» - раптова думка наче прострелила його голову. Серце шалено забилося, а сам Ян наче перенісся із одної реальності в іншу. Голова розколювалась, він не міг ступити й кроку. Перед очима промайнули всі останні події – зустріч із Міраі у коридорі і те дивне сяйво; те, як він дізнався, чия вона особиста студентка; святкування річниці Академії, та неприємна пригода, Нора, знову Міраі і знову те мерехтіння. Тепер вона його студентка. Він мав би ненавидіти її, але… Ян зі всіх сил змушував себе забути, хто для нього була Міраі. Всього два роки – і вони розійдуться кожен своєю дорогою. Але ж два роки… «Боже, як це багато…» - він повільно і вже невпевнено зайшов у крамничку. Коли продавщиця дала йому те, що він попросив, запитала:
- Чого це ти сьогодні такий розгублений? Любов чи що?
Ян понуро промовчав, навіть не поглянувши на неї.
- Я люблю її, мабуть, більше за життя. Вона так близько, як і ти зараз, та дотягнутися не можу … - він узяв свою коробку і вийшов із крамнички. Надворі задумався про те, що навряд чи тій продавщиці були цікаві його переживання. Хоча… вона не знала його, він не знав її, отож – байдуже. Ян важко зітхнув і перемістився назад у свій кабінет.
Міраі все так само сиділа за столом, підперши голову і розмішувала у чашці каву. Якусь хвильку він розглядав її тендітну постать, а потім тихо підійшов, так, щоб вона не почула, і пов’язав їй на очі шарф.
- Це ти, Яне? Що ти робиш? – дівчина здивовано потягнулась рукою до пов’язки.
- Не знімай. – наказав він.
- Навіщо це?
- Спробую підняти тобі настрій. – тихо сказав Ян і, діставши ту коробку, поставив її на стіл і відкрив. – У мене тут дещо для тебе. Ти любиш солодощі?
- Авжеж, але небагато… - посміхнулась Міраі.