- Тоді… зіграємо у гру. Я даватиму тобі по черзі одне чи інше. Смак відповідає зовнішньому вигляду і консистенції того, що ти їстимеш, отож – будеш вгадувати, якого воно кольору. Та не думай, що це буде так просто! – жартівливо мовив Ян.
- О як! Тоді буде справедливо, якщо тобі теж зав’язати очі і ти відгадуватимеш разом зі мною.
- Ні.
- Але чому?!
- Якщо у мене теж будуть зав’язані очі, то як ми знатимемо, правильно відгадали чи ні?
- О, а й справді... Мені вже цікаво! – очевидно, Міраі сподобалась задумка. Вона навіть почала посміхатися.
- Я підказуватиму тобі, що куштувати. – Ян взяв її за руку і тицьнув у круглу гладеньку цукерку мармурового окрасу із кількох кольорів. Міраі спокійно її з’їла і з хвильку промовчала.
- Ну, як тобі?
- Ммм… на смак дуже незвичайна… наче персик… малина… і… ще щось, не можу вгадати…
Ян задоволено спостерігав. Шкода, що він не бачив, які в неї були емоції на обличчі, Міраі лише серйозно зосередилась, наче екзамен проходила.
- Якого ж вона кольору..? – задумливо бурмотіла дівчина.
- Ніяких підказок!
- Ні-ні! Ми ж граємо по-чесному! – Міраі розсміялась. – Отже… О, знаю! Це мармурова цукерка із крамнички «Кенді-Кенді»!
- Ого… Молодець. – Ян навіть трохи здивувався. Його студентка тішилась, наче мала дитина, і це було приємно бачити. Адже йому таки вдалося трохи її розвеселити і заспокоїти, а дівчина, схоже, вже й забула про те, що її тривожило. – Наступна!
- Та-ак!! – весело вигукнула Міраі і вони обоє розсміялися.
- З цією ти так швидко не розправишся! - вдаваним злодійським голосом сказав Ян. Йому і самому стало весело від тої гри.
Другу цукерку дівчина розжовувала дуже повільно і трохи кривилась.
- Ха-ха! Що не так, Міраі?
- Ця кисла… О, вже ні! – здивувалась вона. – Хм, що б це таке могло бути… як лічі… чи рамбутан? І на дотик така ж. Світло-червона?
Ян вже не на жарт здивувався. Бачити вона не могла нічого крізь той шарф, а тому у неї, напевне, були добре розвинені смакові рецептори.
- Тебе за дегустатора можна брати… Ти всі цукерки відгадаєш чи що…
Міраі аж загордилась своїми успіхами.
- Ага! Ось що ускладнить ситуацію! – викладач ніяк не здавався. – Тримай цю!
- Е? Це що таке?! – третя цукерка, очевидно, була вже зовсім нестандартна. Ян добродушно приховував сміх, але Міраі почула. – Що ти таке мені дав?!
Він уже зовсім не міг втриматися і голосно розсміявся, аж сльози на очі навернулись.
- Ем… як банан… чи помідор? Ні, все не те… - Міраі всерйоз взялася відгадувати, що ж то за смак був такий дивний. А що цікавіше – якого воно кольору? – Агрр, що це, Яне?!
- Ха-ха, не скажу! – і раптом він замовк, подумавши, що надто вже захопився. «І якого це дідька..?» - подумки розізлився сам на себе. Міраі теж якось притихла, може, згадала що неприємне, Хатае наприклад, чи просто погрузла в роздуми.
- А? Лимон? – вона здивовано завмерла.
- Що? – він відволікся від своїх думок.
- Кисле… наче помідор на смак, а наче й лимон… Кокона14..? Цукерка була оранжева?
Яна це просто ошелешило. Нарешті Міраі стягнула пов’язку. Вигляд у неї був якийсь засмучений.
- Чому, - продовжила вона, - ти так відчайдушно намагаєшся мене підтримати? – запитала, не дивлячись.
Неочікуване питання відібрало у Яна потрібні слова. Він відвернувся і якусь мить розмірковував, придумуючи, що сказати. Зазвичай йому не потрібно було лізти в кишеню за словом, але не поряд із Міраі.
- Тебе це бентежить? – він спробував ухилитись.
- Ні. Мені навіть приємно. Наше знайомство спочатку видалось не таким вже й вдалим, а в останні дні я наче спілкуюсь геть з іншою людиною… В мене ще стільки запитань, на які я не можу знайти відповідей… Хоча б: чому ти тоді сказав, що я тебе дратую?
Ян здивовано поглянув на Міраі.
- Тепер мене дратує все, що пов’язано із Хатае… - дещо сердито сказав він і встав з-за столу. Дівчина опустила очі. Її гнітила навіть сама згадка про колишнього викладача. Та раптом вона швидко змінилась на обличчі.
- Стоп! Я не повинна повертатися до того, з чого почала. Просто забудь – тепер ми з ним вже нічим не пов’язані.
Ян нічого не сказав, хоч на цей раз було що.
- О, мені вже час, - Міраі швидко піднялась і вже зібралась іти, але обернулась, ледь посміхнувшись, - то був чудовий вечір, Яне… Дякую. – вона дещо зніяковіла і швидко зникла за дверима.