Після того вечора кожен із них мав над чим подумати. Міраі все ніяк не розуміла, що за чоловік її новий учитель. Він говорить, що вона дратує його, але розповідає, хто насправді його брат, знаючи, що він був заручений із Міраі. А потім приносить їй чудові солодощі… І її очі мерехтять у відповідь на його магію. Та що ж це?!
Ян у свою чергу довго не міг заснути, думаючи про Міраі. Відтоді, як він зустрів її уперше і так скоро втратив, пройшло кілька років. За цей час він кожного дня утікав від себе і своїх спогадів, від почуттів, від реальності. Але, як виявляється, чим більше намагаєшся вирватись уперед, то більше доля, яка зв’язала вас обох, відштовхує назад, і в кінці ти приходиш до того, із чого починав. Як і зараз – наче по колу пройшов. Як шкода, що тих кілька років він не міг бути поряд із Міраі. Хатае, в чиї руки вона потрапила, відібрав у неї стільки щасливих хвилин, стільки спогадів, заповнивши все своєю фальшю… Як же печально…
У каміні потріскував вогонь і відбивався іскорками у очах Яна. Він любив дивитися на полум’я, бо лише воно дарувало йому відчуття затишку і тепла, заспокоювало, допомагало зосередитися. А ще він згадував Англію, з якої сюди повернувся. Там від допомагав родичам із бізнесом, а тепер вони віддали йому керівництво філіалом у Японії, отож довелося вернутися в Сендай, хоч так не хотілося. У Лондоні все по-іншому – погода, архітектура, люди, яких він не знав і вони не нагадували йому про неприємні події минулого. І ніякої магії, але, по правді кажучи, він за нею трохи скучив. Щоб не загубитися, знову втікаючи від уламків пам’яті, він і влаштувався сюди на роботу, аби хоч чимось відволіктися, але… все пішло геть не так, як би хотілося. І найбільше Янові не давало спокою те, чому він, зустрівши у Академії Міраі, не пішов геть. Щось його затримало і він не міг поки-що відшукати причину. Може, то було випробування його характеру, почуттів, перевірка самого себе, а, може, він просто підсвідомо сприйняв це, як ще один шанс.
Дні спокійно пропливали собі один за одним, не приносячи ніяких неприємностей. Навіть Нора – і та десь притихла. Зате Хатае приходив на заняття з таким загубленим виглядом, наче робот якийсь – відчитав лекцію чи провів практичне заняття – все якось було надто беземоційно. Він був переважно сумний, чи то байдужий. І очі пусті, наче за ними безодня. Таким Міраі його не бачила ще. Очевидно, Нора його так виснажувала. Спочатку дівчині було важко приходити на його заняття, але Хатае поводився так, наче ніколи й не знав її, і згодом Міраі привикла. Та й, зрештою, він сам прийняв рішення припинити стосунки між ними, отож, має те, що має, і Міраі потрібно було лише змиритися з цим, хоч вона й так не дуже вже сильно переймалась. Чомусь вона не була абсолютно впевнена, що щаслива поруч із ним… Плітки студентів навколо її особи швидко вщухли, проте ніхто так і не довідався, чому від Міраі відмовився доктор Хатае Сандервік, а віддали її Янові Сандервіку. Та й із самим Яном у неї якось налагодилась співпраця. Більше він Міраі не грубіянив так, як раніше, навпаки – серйозно зайнявся її навчанням, але все-таки часто виходив із себе, коли злився, якщо у Міраі щось не вдавалося, і в такі моменти вона просто мовчки ішла від нього і поверталась, коли він уже заспокоївся, проте не ображалась ніколи, адже зрозуміла, що такий вже Ян є – непосидючий і трохи неврівноважений. А ще він більше не дозволяв собі нічого зайвого – ні сказати, ні зробити, і це Міраі у ньому стала поважати найбільше. Дивно, але, хоч Хатае і був найближчим до неї у «Єві» і вона йому цілком довіряла, все-таки різниця у віці відчувалась і створювала якусь певну відстань між ними, тоді, коли різницю у віці між нею і Яном вона не відчувала взагалі. Ян ніколи нічого не прикрашав і говорив, як є. Часто це було надто грубо, зате чесно. Так він і завоював довіру Міраі практично з самого початку. А ще він не любив змінювати свої рішення і був завжди впевненим у тому, що робить, чого постійно не вистачало Хатае. Міраі і не думала ніколи їх порівнювати, адже Ян на відміну від свого кузена був для неї просто особистий викладач…
У свою чергу Ян все не міг розібратися у своїх почуттях. Він теж уже звик до того, що бачив Міраі кожного дня, але щораз змушував себе не забувати, що тепер вона для нього тільки студентка і це допомагало йому тримати дистанцію. Але поруч із нею він не міг думати ні про що інше, окрім неї і скоро й справді почав забувати, що вона – колишня студентка і наречена Хатае. Та варто було лише на мить згадати, як знову повертався біль і чи то образа, чи ненависть. Одне він собі не міг пробачити – те, що ніяк не наважувався розповісти Міраі, що його із нею пов’язує.