«І це все, що ти знаєш?... Мене твоє життя вже не стосується…», «Та сама Міраі?»- ці фрази здавалися дівчині надто непростими. «Та сама… Хм… Чого ще я не знаю, Яне…?» - Міраі відкинулась на ліжко і закрила очі. Голова крутилася від насиченої прогулянки із Екторіною. Вона не бачила сьогодні свого викладача весь день і через це її не покидала думка, що вона забула щось зробити.
Глава двадцята
Співпраця
Міраі швидко подружилась із Яновою сестрою, хоч вона і видавалась їй дещо нав’язливою і занадто безтурботною. Вони бачились майже кожного дня, зранку Есс заходила спочатку у кімнату Намі, а потім до Міраі і, зібравши дівчат, весело щебетала щось по дорозі у навчальний корпус, а вони роздратовано поглядали на неї і остаточно прокидалися.
Перший семестр навчання підходив до кінця і наближались зимові свята. До від’їзду Екторіни назад у Англію залишилось всього кілька днів. Та якось Міраі помітила її у дуже поганому стані. Це було дуже дивно, адже Есс завжди була весела і усміхнена, та й рот їй переважно не заткнеш, а тут, схоже, все надто нерадісно. Дівчина була дуже бліда і квола, ступала повільно, а очі були такими, наче крізь них душу витягнули. Міраі налякано підбігла до неї і зауважила на її шиї дивні сині сліди у вигляді химерних звивистих візерунків. Коли вона запитала Есс, чи все з нею в порядку, та, криво посміхнувшись, відповіла «Не знаю…» і упала. Кілька студентів теж це помітили і підняли шум, обступивши дівчат, злякано, але з цікавістю, почали приглядатися до англійки.
- Есс! Есс, що з тобою?! Отямся… - Міраі ледь не плакала, не знаючи, що робити. Вона поверталась із кабінету свого викладача, забравши потрібні їй книги на наступне заняття, але його самого там не було. – Чого ви обступили нас, ідіоти?! Швидше звіть когось на допомогу!!! – кричала дівчина. Міраі настільки розгубилась, що взагалі не могла придумати, кого ще можна покликати. Вона нервово витягнула телефон і набрала номер подруги. – Намі, Есс… із нею щось не так… швидше, ми у вестибюлі…
За мить там з’явилась Намі і привела із собою Аято. Учитель побачив сліди на шиї англійки і враз перемінився на обличчі. Це його сильно занепокоїло, але він, нічого про це не сказавши, взяв дівчину на руки і забрав із собою.
- Міраі, швидко приведи Яна! – наказав він.
- Іди з ними! – обернулась вона до Намі.
- Гаразд…
Ввійшовши у кабінет, сенсей швидко поклав дівчину на диван.
- Намі, допоможи мені її роздягнути. Я маю перевірити, що то за плями і доки вони поширились. Швидше, інакше вони розповзуться по всьому тілу і тоді буде важко щось зробити. – вони поспішно заходились знімати одяг із Екторіни. – А тепер принеси щось, щоб її вкрити, сказав, професор, перевіривши тіло дівчини і швидко попрямував до столу, де в нього знаходились різні хімікати. – Де ж він..? Без Яна я не можу нічого зробити…- занепокоївся Аято.
- Що з нею?
- Хтось намагався забрати її сили… - задумливо промовив сенсей.
- Аято-сан… Ти теж здогадуєшся, хто це зробив? – Намі була дещо засмучена.
Професор здивовано поглянув на студентку і спохмурнів. Авжеж, він здогадувався, більше того – знав, що то була Нора.
- Найгірше те, що ми не можемо сказати про це Ширао…
- Що? Але чому?
- Вона не повірить…
- Але…
- Намі! Кажу тобі – вона не повірить. Ти ж знаєш, хто така Нора, правда? І що через неї відбулося з Хатае та Міраі…
Намі здивувалась.
- То ти знаєш, що це була Нора?
- Я не бачив цього, але то була вона. От тільки Хатае в це не вірить. Та і Ширао теж… Що, як вона знає, але прикриває бібліотекарку..? – здогадка Аято була вкрай несподіваною і між ними запала напружена мовчанка.