- Це не моя таємниця, Міраі, я не можу розповісти тобі все, що знаю… Настане час – і він сам тобі скаже.
Міраі лише розгублено дивилась на кузину викладача.
- Але насправді, - продовжила Екторіна, - Ян зовсім не такий, яким здається. Він надзвичайна людина… - обличчя дівчини засяяло щиро і добродушно. – Насправді він добрий і чесний, хоч дуже часто виходить із себе, проте я знаю дуже мало таких випадків, щоб він накоїв неприємностей. А ще він завжди впевнений в тому, що робить. Сумніви – це не його. Він сильний і завжди прийде на допомогу. Він розумний і завжди дасть цінну пораду. Він може бути надзвичайно ніжним і лагідним, це потрібно лише помітити. А ще він уміє по-справжньому любити… Дівчина, яка колись опиниться поруч, вже ніколи не зможе уявити своє життя без нього. Я так думаю… - Есс говорила все це абсолютно спокійно. Розповідь англійки про брата була такою захопливою, що Міраі аж затамувала подих. Вона знала зовсім іншого Яна і повірити в те, що говорила його сестра, було вкрай важко.
- Ти так добре його знаєш… - тихо промовила вона.
- Не більше, ніж сестра. – посміхнулась Есс. – Я люблю його більше, ніж Генрі чи Хе́лен, моїх рідних брата й сестру, більше, ніж Хатае… Ми, особливо мама, завжди були його справжньою сім’єю…
- Справжньою сім’єю? – здивовано перепитала Міраі.
- Ага… У Яна немає батьків. А ти не знала?
Дівчина ще більше здивувалась. Тепер, здається, вона зрозуміла, чому у її викладача такий характер.
- Вони загинули, коли йому було дев’ять років. - провадила далі Есс. - Яна виховував дядько Вінсент, батько Хатае. Моя мама відчайдушно намагалась отримати опікунство, але дядько одразу все вирішив сам... – вона засумувала, розповідаючи такі нещасливі події із життя кузена. Та за мить знову повеселішала. - Ніхто із дітей Сандервіків, і я теж, не рівня Янові. Я захоплююсь ним, як неперевершеним чарівником і як чудовою людиною. Мало хто знає Яна таким, який він є насправді. І не кожному пощастить дізнатися…
Міраі не могла нічого відповісти, слова наче забулися самі по собі. В це й справді важко було повірити. Ян рідко був із нею не те, щоб добрий, а й узагалі привітний. Схоже, все тому, що він втратив батьків у надто ранньому віці і від того його характер скам’янів. А може, вона таки й справді його дратувала..?
Тим часом Ян пригнічено блукав містом. На вулиці було холодно, та він не відчував цього навіть крізь розстебнуте пальто і сяк-так накинутий шарф. Він просто ішов собі неспланованим маршрутом, не помічаючи безліч людей, які метушилися навколо. Була субота і всі кудись поспішали, максимально використовуючи такий короткий вихідний.
Ян просто не міг знаходитися у Академії, та ще й Міраі так рано прийшла… Він не хотів її бачити, бо, напевне, просто б не зміг зазирнути у її очі. Всі його думки були зайняті лише нею. Вона – величезний магічний потенціал. Варто було лише взяти її за руку і він відчув це. І ще те сяйво в її очах. Тільки Ян знав істинну його причину, та не знав, як сказати правду їй і це пригнічувало ще більше. Він відчайдушно намагався викинути Міраі із голови, але це було йому непідвладне. Він хотів забути, як багато вона для нього значить, але не міг. Від всього цього його кров, здавалося, просто закипить.
Хлопець був геть знесилений. Авжеж, вчора він віддав сестрі чи не більшу частину своєї енергії, всю ніч майже не спав і вже добу, як нічого не їв. У нього просто вичерпувався запас сил і він ніяк не хотів, щоб Міраі це помітила. Та раптом задзвонив мобільний. На екрані висвітилось ім’я його студентки. Ян відхилив виклик.
«Дивно… Чим же він такий зайнятий?» - Міраі це навіть трохи розізлило і вона вирішила написати йому повідомлення.
«Я приготувала сніданок.
Ти ще нічого не їв.
Повертайся якнайшвидше»
Яна здивувало повідомлення, та за мить він роздратовано набрав:
«Не хочу»
- От же впертий ідіот! – гнівно викрикнула Міраі. – З голоду здохнути захотів?! – дівчина вже почала хвилюватись, адже вигляд у викладача був не найкращий, коли вона прийшла. Есс лише задоволено хихикнула.
- Може, спробувати мені? – запропонувала вона.
- Ні! Я подзвоню ще раз! І до тих пір, поки він не візьме трубку! – Міраі блискавично набрала номер Яна.
- Ей! Це вже неповага до моїх стара…
- Я буду за мить… Просто… не могла би ти піти..?
Якусь хвильку дівчина просто не могла вимовити ні слова.
- Як скажеш… - Міраі кинула трубку і, взявши свою сумку, мовчки накинула пальто і попрямувала із кабінету.