- Куди це ти? – кинула навздогін Есс, та вона і не слухала її. Образа стиснула горло і на очі набігли сльози. Зі всім цим змішалась і злість. Міраі розлючено грюкнула дверима і швидко попрямувала у гуртожиток. Ввійшовши, вона обперлась спиною на двері своєї кімнати і знесилено сповзла додолу.
За хвилину у кабінет повернувся Ян. Сестра розчаровано глянула на нього спідлоба.
- Коли ти вже наважишся сказати їй правду?– запитала вона. Ян лише промовчав у відповідь і сів за стіл, опустивши голову. Есс встала із своєї постелі, підійшла до брата і обняла за плечі. – Якщо ти не можеш цього зробити, то просто залиш це місце… Не варто мучити вас обох.
Ян стиснув кулаки і злився сам на себе. Він не міг цього зробити. Не міг сказати Міраі.
- Боїшся, що вона не прийме тебе таким?
- Годі вже, Есс! – не витримав він. – Хіба зможе вона пробачити мені?! Я відняв у неї два роки життя! Цілком справедливо, що вона вибрала іншого… І це, імовірно, не найбільше покарання за те, що я накоїв! – Ян був у розпачі і безвихідь гнітила його із кожним словом все більше і більше. Тепер він остаточно заплутався у своїх почуттях. – Я не знаю, що робити…
- Тоді повертайся у Англію. – спокійно відповіла кузина. Ян здивовано глянув на неї. – Ні? То збери свою відвагу і зроби, що мусиш! Краще шкодуй про те, що таки зробив, ніж про те, що не зміг!
Він задумався. Екторіна була права – справді, скільки вже можна втікати від самого себе..? Легше від того не стане.
- Тоді… - Ян піднявся і вдячно посміхнувся сестрі. – Треба попросити в неї пробачення… Я повернусь за кілька хвилин.
Скільки пройшло часу, як Міраі отак просиділа під дверима, вона не знала. Лише в кімнаті помітно потемніло. Вона глянула на годинник і зрозуміла, що заснула і проспала аж дві години. Вона почувала себе зовсім втомленою. Та раптом згадала, що сказав їй Ян по телефону. «От негідник!.. Я ж не для себе старалась…» - розчаровано подумала вона і заледве піднялась. Недбало скинула із себе пальто і упала на ліжко. Пригадались слова Есс із розповіді про справжнього Яна…
«Якщо добре придивитись… то він не такий вже й поганий. Я встигла помітити у ньому всі ті хороші якості, про які почула від його сестри. Ян і справді чесний, іноді аж занадто… Добрий і турботливий. Іноді він навіть посміхається, та й до мене наче став відноситися інакше… Але що із ним сьогодні? Угх, дідько!» - Міраі злилась за те, що Ян недавно так їй нагрубіянив, але не більше. Ображатись вона не могла, бо чула у голосі вчителя, що щось його пригнічувало. Напевне, саме через це він і попросив її піти. Або просто сам не хотів показуватись…
Пролежавши так десь з півгодини, Міраі відчула голод. Тільки-но вона ввійшла на кухню, щоб заварити чай і понишпорити у холодильнику за швидким перекусом, як у двері її кімнати постукали. «Хто б це міг бути..?» - здивувалась дівчина. Вона нікого не чекала. Міраі відчинила, але за дверима нікого не було. Та раптом помітила на підлозі перед входом невеличку коробку. Здивувавшись, виглянула у коридор і роззирнулась – нікого. Тоді глянула вниз по сходах – теж пусто. Піднявши її, дівчина повернулась назад у кімнату і пішла на кухню. Поклавши ту коробочку на стіл, вона обережно підняла кришку. Всередині лежали вишукані цукерки, акуратно поскладані в кілька рядів, а поміж ними – невеличка записка. Міраі розгорнула папірець.
«Пробач мені. Я такий ідіот…»
Повільно пробігши очима по рядку, вона посміхнулась. Насправді, було приємно отримати таке солодке вибачення. Навіть на душі полегшало. Міраі взяла свій чай і скуштувала одну цукерку. На смак вона була просто божественною. Потім ще одну, і ще, і ще…
«Рамбутан… То он як вони виглядали..! Отже, я справді вгадала тоді усі цукерки?» - задоволено смакувала дівчина. Зненацька вона встала з-за столу і вийшла у кімнату, щоб узяти телефон. За секунду вернулась і швидко наклацала кілька слів.
«Дякую за цукерки.
Я не злюсь, але ти
й справді ідіот!»
Надіславши повідомлення, вона зніяковіла. Чомусь, ті цукерки із рук Яна були солодшими…
Янова кузина на диво швидко одужала. Її знову можна було зустріти усміхненою і радісною. Як завжди. Та, на жаль, до її від’їзду залишився всього один день.
«Хм… Та що ж вона ніяк не здохне, ця Юнарагі?!» - роздратовано гадала Нора, побачивши у коридорі Міраі поруч із знову щасливою Есс. Що вона не намагалась зробити, завжди знаходився хтось, хто рятував це «нікчемне дівчисько». Бібліотекарка зрозуміла, що в неї надто сильний захисник. З таким краще не тягатися. Що гірше – перед нею стоїть завдання здихатися Міраі, але вона вже скільки не намагається, нічого не виходить.