«Як не крути – тут потрібен серйозний план… Я маю спіймати її за межами Академії, при чому – саму, інакше цей знову мені завадить…» - розмірковувала рудоволоса. Залишилось лише дочекатися, коли англійка повернеться додому, адже, поки вона тут, і Ян, і Хатае вкрай насторожені. Та і до самої Міраі легше підібратися, коли вона сама. Треба тільки почекати.
І от настав день від’їзду Екторіни. До Різдва залишався лише якийсь тиждень і це не давало Міраі спокою. Чи не вперше в житті вона не хотіла проводити його вдома. Найгірше було те, що батько обіцяв запросити в гості Хатае та його батька і від цього дівчині хотілося померти. Ось уже кілька днів Есс щебетала про те, що вона не може дочекатися зимових свят. Зайва згадка про Різдво і наближення канікул пригнічувала Міраі і настрій дівчини помітно погіршувався, та ні Янові, ні його кузині вона нічого не розповіла.
Уже в аеропорту Есс запитала Міраі, чому вона така невесела, але та лише байдуже відмахнулась, мовляв, нічого такого, проте Есс миттю сама назвала причину, попавши просто в яблучко.
- Ти не хочеш святкувати вдома, я правильно зрозуміла? – тихо запитала англійка подругу. Ян ішов за кілька кроків попереду, тому вона намагалась говорити так, щоб він цього не чув.
- Угу… - засмучено промимрила Міраі.
- Ти не зобов’язана провести всі канікули вдома…
Міраі зацікавлено поглянула на Есс.
- Що ти маєш на увазі?
- Можеш відсвяткувати у когось із друзів, наприклад… - хитро посміхнулась вона. – Приїжджай до мене у Англію, а?
Така пропозиція приголомшила Міраі.
- Що?! Як я це зроблю? І що батькам скажу?
- Слухай…
- Ні-ні-ні! – перебила вона Екторіну. – Справа в тому, що батько пообіцяв запросити Хатае… Він ще нічого не знає, а я ще не придумала, як вийти з цієї ситуації, та якщо спробую втекти із дому на Різдво, прикрившись гостюванням у когось із друзів, це буде підозріло… - після деякої паузи дівчина розчаровано продовжила. – Я повинна придумати щось інше. При інших обставинах я б не відмовилась! – Міраі спробувала посміхнутися.
Есс нічого не відповіла. А от Ян почув розмову дівчат і такі проблеми студентки його трохи схвилювали. Десь підсвідомо у нього виникало почуття, яке можна було б назвати ревністю, хоч він цього й не підозрював, але подумав, що повинен якось допомогти Міраі, хоча б просто порадою.
- Потурбуйся про неї… - шепнула Екторіна, обійнявши брата на прощання. Ян лише ствердно кивнув.
- Я сумуватиму за тобою… - протягнула Міраі, коли Есс підійшла до неї.
Англійка добродушно посміхнулась і всунула щось Міраі у руки.
- Що це? – запитала вона.
- Це магічний оберіг. Він допоможе тобі навіть у найбезвихідніших ситуаціях.
- Але як? – Міраі здивовано роздивлялась його. Оберіг був схожий на кристал яскраво-блакитного кольору на срібному ланцюжку. Такого блакитного, як її очі.
- Ти зрозумієш, коли настане час. Ну, мені пора! Не сумуйте тут без мене! – захихотіла Есс і попрямувала до телетрапу.
Повертаючись назад у Академію, Міраі одягнула на шию отой талісман і, як тільки вона це зробила, він яскраво засяяв на кілька секунд.
- О! Він одразу тебе прийняв. – зауважив Ян. – Тепер точно оберігатиме… - і посміхнувся.
Глава двадцять друга
Різдво у Лондоні
Минуло два дні, як Екторіна повернулась у Англію. Міраі настільки до неї звикла, що тепер відчувала себе вкрай самотньою. Есс була тією людиною, яка могла зрозуміти її з півслова. Наче думки читала. А ще вона трохи заздрила Яновій кузині, адже їй пощастило добре знати його справжнього, чого ніяк не вдавалося Міраі.
Сьогодні вона сиділа у кабінеті свого викладача і практикувала приготування зілля, з допомогою якого можна трансформувати предмети. Цей процес вимагав багато зусиль і тренувань, щоб навчитися його правильно приготувати і використати. Вона промучилась майже дві години над ним, та рідина все не ставала такого кольору, як треба.
- Я втомилась… - вона знесилено сіла на стілець і поклала голову на стіл. – Чому у мене нічого не виходить?
- Ось так одразу у тебе нічого і не вийде. Просто заспокойся і зроби перерву. Може чаю чи кави? Сьогодні я купив непогане шоколадне печиво, коли був у місті. Думаю, тобі мало б сподобатися.