- Ага… - байдуже протягнула Міраі. – Та навряд чи воно допоможе мені приготувати те кляте зілля!
Ян розсміявся. І раптом згадав дещо.
- Які у тебе плани на цьогорічне Різдво? – поцікавився він.
- Чому ти раптом про це запитав?
- У тебе на лобі написано, що ти якось не надто його чекаєш…
- Справді? – вона розчаровано опустила голову.
- То як тобі ідея із Англією? – Ян обперся руками на стіл і пильно подивився їй у очі.
- А? То ти все чув тоді в аеропорту? – розгубилась дівчина і знітилась.
- Авжеж чув! Есс не вміє тихо говорити. То що скажеш?
- Я не можу цього зробити, навіть якби й хотіла. – буркнула. - Та й зрештою, я що сама туди поїду..?
На хвильку Ян замислився, очевидно, прокручуючи в голові наступну фразу.
- Зі мною… Поїдеш зі мною..?
Міраі здивовано втупилась у Яна і аж рот роззявила від такого несподіваного запитання.
- Ні, ні! Ти що?! – вона заперечливо похитала головою і зашарілась. – Я не можу… Що я батькам скажу?
- Я пожартував. Забудь. – відмахнувся Ян.
«Що… Що це за жарти такі?!» - дівчина нервово перебирала в голові причини, чому він так сказав. Викладач спочатку уважно дивився на її реакцію, а потім не витримав.
- Годі вже, Міраі! Що відбувається? Я намагаюсь тобі допомогти, але навіть не знаю, чому! – вже трохи розсерджено сказав він.
- Бо мій батько обіцяв запросити в гості Хатае та його батька… - випалила Міраі.
Ян здивовано глянув на неї, а вона винувато опустила голову і стиснула її руками. «Угх… І нащо я це сказала..?» - дівчина боялася навіть глянути на нього. Та зненацька Ян засміявся.
- Що ж тут смішного…? – Міраі розгубилась.
- Вибач, вибач… Просто… Хатае іноді досить дивно себе поводить, але ж він не настільки дурень, щоб прийти. Ти так не думаєш?
- Е-ем…
- Послухай, - розсудливо продовжив він, - це ж за його ініціативою ви розійшлись, правильно? – Міраі ствердно кивнула. – Отже, який йому сенс з’явитися у тебе вдома? Ніякого. Тобі не потрібно перейматися дурницями – він все вирішить за тебе. І я навіть упевнений в тому, що він назве твоєму батькові іншу причину.
Дівчина задумалась. Ян мав рацію і швидко зміг її переконати, отож за якусь хвильку вона заспокоїлась. Він помітив це і жартома погладив її по голові, скуйовдивши волосся.
- Тобі личить, коли ти посміхаєшся… - додав він. Дівчина ще більше почервоніла і відчула, що її очі засяяли. Оберіг, який подарувала Есс – теж, відреагувавши на це, і Міраі трохи злякалась. Зненацька дівчина ухопилась за голову, міцно зажмурившись, і застогнала.
- Угх… Боляче..! Яне… що відбувається..? – та за мить відпустила. Вона просто дивилась уперед широко відкритими очима і наче нічого не бачила. Ян узяв її обличчя у долоні стривожено зазирнув у її очі. Раптом його очі теж засяяли у відповідь і він завмер. Якусь хвилину хлопець дивився на неї і сам не міг зрозуміти, що відбувається. В її очах він бачив таке, від чого холонула кров у його тілі. Те, що важко було навіть уявити, навіть придумати таке неможливо було… Та ось очі Міраі перестали сяяти, але від тих моторошних картинок Ян не зміг і поворухнутися.
- Що сталося..? – налякано прошепотіла дівчина, розглядаючи зблідле обличчя викладача.
Він аж здригнувся, почувши її голос, і відвернувся. У голові все перевернулося.
- Ненадовго я побачив… у твоїх очах… - і враз замовк. – А, нічого… Нічого такого.
Бо як розповісти їй, про те, що побачив, Ян не знав.
Перший навчальний семестр добіг кінця. Уже останні два навчальні дні Яна не було – святкувати Різдво він відправився у Англію. А от Намі украв Хімура-сенсей – вони разом поїхали на північ, що дуже здивувало обох дівчат. Натомість саму Міраі вдома чекав надто несподіваний сюрприз.
Повернувшись із занять останнього навчального дня, дівчина хутко спакувала валізку і викликала управляючого їхнього будинку Рюске, щоб він її забрав. Після слів Яна вона їхала додому спокійно, та в глибині душі все-таки трішки хвилювалась. Вдома відчувався дух Різдва і пахло медовими пряниками.
- Доню! – мати ледь не розплакалась від щастя, побачивши Міраі і кинулась її обіймати. – Я так давно тебе бачила. Ти змінилась… чи що..?
- Правда? – розгублено запитала дівчина.
- То як твоя Академія? Як Хатае?
Як же неприємно їй було знову чути це ім’я.
- Ем… Усе добре. - вона вдавано посміхнулась. – Із навчанням у мене все гаразд, я вже багато чого вмію. Хочеш, почаклую тут трішки? – жартівливо мовила Міраі.
- Ні, ні! Ніяких чарів вдома! – суворо наказала Юнае. – Ти ж знаєш – ми з твоїм татом не прихильники магії.
- Мам, заспокойся, я пожартувала! – і вони обоє розсміялися.