«Ех, нудьга смертельна!» - вона пригадала собі слова Намі. Міраі здавалося, що вона вже починає заздрити подрузі, у якої свята пройдуть набагато цікавіше і романтичніше, ніж у неї. Та все було не так вже й погано. Дівчину тішила думка, що її обійшла стороною зустріч із колишнім нареченим, чого вона найбільше боялась. Ян був правий, коли сказав їй не перейматися, бо ситуація така, що вирішиться сама по собі… «Ян…» - вона мимоволі пригадала свого викладача. Невже він і справді думав, що вона поїде у Англію? Та як не парадоксально, але вона таки тут. Отже, якщо він запитував її про це, то, може, і сам тут? Авжеж, це цілком реально, адже Есс сказала, що вони – його справжня сім’я, а з ким ж іще провести Різдво, як не зі сім’єю?
Та раптом Міраі розізлилась сама на себе. «Агрр… і чого це я думаю про нього?!» - і тут спіймала себе на думці, що останнім часом її голова зайнята лише одним. «Що ж у ньому такого?» - дівчина спробувала знайти пояснення. «Він грубіян, часто неврівноважений і легко виходить із себе. То він їй посміхається, то наговорить зайвого і вибачається цукерками… Але він і справді добрий, чесний та відвертий. Він завжди допоможе і завжди заспокоїть. Завжди дасть чудову пораду…» - від тих роздумів їй стало ще гіркіше на душі. Вона лягла на ліжко і зажмурилась. Все, що вона могла бачити із закритими очима зараз – це те сяйво Янових, таке яскраве і чисте. Як і сама його душа.
«То он воно що… я просто самотня, коли за межами Академії… Всю мою пустоту заповнює він…» - Міраі усвідомлювала, що сумує за своїм викладачем. З її очей самі по собі котилися сльози і вона відчувала себе так нікчемно, що навіть не спромоглася їх витирати.
«Боже, за що це мені... як так вийшло? І що я тепер маю робити? Я не можу навіть нікому розповісти про ці почуття… Та це вже смішно просто! У мене що, манія на викладачів? Я ненормальна..? Ах, я таки ненормальна…»
Ранок наступного дня для дівчини був вкрай паршивим. Вона довго не могла заснути, копаючись у собі, і через це так і не відпочила, як слід. Батьків у номері не було. Тато швидше за все кудись по роботі зник, а мама попрямувала оглядати готель.
- Алло, мам?
- Доню, ти вже прокинулась? – Міраі почула веселий материн голос.
- Де ти?
- Я спустилась на перший поверх, тут чудовий ресторан і смачні сніданки. Тобі б теж не завадило перекусити.
- Не хочу…
- Все гаразд? Ти добре себе почуваєш?
- Не хвилюйся. Я піду прогуляюсь, роздивлюсь трішки Лондон.
- Е-е? Сама? Ти ж можеш заблукати!
- Мамо, я добре знаю англійську, отож якщо що – запитаю перехожих. Або ж тобі подзвоню…
- Ну гаразд… але довго не ходи!
Міраі швидко накинула пальто і вийшла із готелю. Куди іти – хто його знає… Інтуїтивно вона повернула вправо і попрямувала, куди вела дорога. Добре, що на її мобільному був доступ до інтернету, так що в разі чого – gugure!18
Настрій у дівчини був не найкращий. Загалом, як і погода в Лондоні – снігу на вулицях було мало, натомість у повітрі висів важкий туман, від якого ставало тяжко дихати і одяг та волосся здавались вогкими. Вона проблукала містом кілька годин і таки справді загубилась. Але чомусь це Міраі геть не турбувало. Їй було про що подумати і переосмислити, отож вона мало цікавилась тим, що навколо – людьми, архітектурою, пам’ятниками, які вона час від часу минала… Все було таке сіре і вицвіле, що навіть Токіо зі своїми штучними вогнями чи тихий Сендай здавались і то райдужнішими…
Мимоволі вузький тротуар привів її до якогось невеличкого парку, де було досить багато людей. Навіть більше, ніж на тих вуличках, які вона проминула. Тут наче починалась окрема цивілізація – посеред того скверику алея переходила в невеличку круглу площадку, в самому центрі якої стояла розкішна висока ялинка, а навколо метушилось дуже багато дітей із своїми батьками і майже в кожного в руці був великий різнобарвний льодяник.