Глава двадцять третя
Чого тільки не буває у Різдво…
Проспала вона аж до ранку наступного дня, який був нічим не кращим за попередній. Відчувала себе в’яло і пригнічено. Вийшовши із своєї кімнати, батьки вже кудись поспіхом збирались.
- О, ти нарешті прокинулась. А що з твоїм обличчям? – запитав батько, вовтузившись зі своєю краваткою.
- А що з ним..? – повторила Міраі.
- Ну, в тебе наче не Різдво сьогодні…
- Наче не Різдво… - пробурмотіла вона, зачинивши за собою двері ванної кімнати.
- Доню… - крізь двері тихо сказала мама. – Тато організував нам святковий обід у одному хорошому ресторані, отож поспіши.
Дівчина нічого не відповіла. Їй не хотілося нікуди йти, тим більше в місця, де багато людей. Настрій не той і вираз на обличчі теж. Але і відмовитися вона теж не могла – сьогодні Різдво і його потрібно провести в сімейному колі.
Через півгодини прибуло таксі. Ресторан, в який вони приїхали, був не менш розкішний, аніж готель, де вони зупинились. Для них уже був заброньований столик. Міраі одягнула темну сукню, повністю розшиту малесенькими блискітками. Мати теж наче на королівський бал зібралась.
Майже всю трапезу Міраі просиділа мовчки. Навіть не звернула уваги, про що говорили між собою батьки. Юнае лише час від часу запитувала «Правда, доню?», на що дівчина лише монотонно добавляла «угу», а сама і уявлення не мала, про що її питала мати. «Ех… хочу додому… Якби я тільки могла б зустрітися з Есс… Ці вихідні у Лондоні пройшли б інакше…» - гірко роздумувала дівчина, втупившись у майже пусту тарілку.
Нарешті все це помалу закінчилось, і вони вийшли із ресторану. Поки батьки щось невгамовно обговорювали, Міраі прокрутила в голові спосіб втекти від них.
- Ем… Ви не проти, якщо я піду прогуляюсь? – несміло запитала вона їх.
- Хм… Сама? А не загубишся в такому великому місті? – дивно, але вона очікувала, що батькові це не зовсім сподобається.
- Ні. Вчора ж не загубилась. Просто… мені треба побути наодинці…
- Ну гаразд. Ми тоді із мамою теж влаштуємо собі екскурсію. Ти зателефонуй мені, якщо щось піде не так.
- Гаразд… - Міраі була здивована такою спокійною реакцією. Та, звичайно, це її втішило. Вона наугад вибрала маршрут і швидко зникла з батьківських очей.
- Ти впевнений, що можна було її відпустити саму? Я хвилююсь… - занепокоєно сказала Юнае.
- Ти ж бачила – настрій у неї нікудишній. Прогулянка піде на користь. Більше того – Міраі у нас маленька чаклунка тепер. І якщо її ще не вигнали із Академії, то, напевне, її магічні успіхи на висоті. Думаю, вона впорається сама, якщо зустріне якусь проблему. – впевнено заспокоїв її Такаро і вони, сівши в таксі, також десь зникли.
Людей на вулиці було дуже багато. Всі крамнички, кав’ярні та просто будинки сяяли різнобарвними різдвяними вогнями. У повітрі кружляли невагомі сніжинки і все навколо здавалося таким казковим, що дівчина на мить відчула себе маленькою принцесою. Вуличками часто проїжджали такі ж казкові каретки, в які були впряжені білі коні. Майже через кожні сто метрів можна було побачити всяких фей, звірят, гномів, ельфів, сантаклаусів і, навіть, справжніх оленів, біля яких запрошували зробити фото за вісім фунтів. То тут, то там можна було зустріти продавців різдвяних солодощів – великих цукерок, льодяників, пряників, тістечок та іншої смакоти. Дівчині раптом захотілося того кольорового льодяника, але у кишені вона знайшла тільки єни. Помітивши неподалік обмінник, вона попрямувала туди і, помінявши кілька тисяч єн на фунти, подумала, що вони таки добре наживаються на іноземцях у святкові дні. Та виходу іншого не було – у Англії важко розплатитися японською валютою. Обмінявши гроші, Міраі вже не змогла знайти того продавця цукерок.
«Суцільне розчарування…» - подумала вона про себе і попрямувала дальше. За кілька хвилин вона зустріла Різдвяний вертеп – групу дітлахів, одягнених в костюми різних біблійних персонажів. Раптом вони зупинились неподалік і почали розповідати віршики про народження Ісуса. Міраі постояла кілька хвилин, спостерігаючи, вправну гру цих дітей. Коли навколо вертепу почало ставати людно, вона пішла.