Дівчина і далі прямувала, не знаючи, куди. Та, зрештою, спіймала себе на думці, що вся ця поїздка до Лондона, це чудова можливість розібратися в собі і в тому, з яких причин стаються неприємні події, що часто трапляються з Міраі. Неочікувано до неї підійшли дівчата, які впізнали у ній відому японську акторку, про яку сама Міраі вперше чула. Ті дівчата надто голосно говорили, тому до них підійшло ще кілька хлопців і вони теж зауважили зовнішню схожість Міраі з іншою. Насилу вона змогла пояснити, що вони насправді помиляються і ті розчаровано розійшлись. Після цього дівчина стала помічати - багато хто із перехожих дивиться на неї так, наче вже бачить не вперше, і від цього їй ставало дедалі незручніше. А, може, так було і з самого початку, просто вона звернула на це увагу тільки зараз? Враз Міраі побачила крамничку із вишуканими венеціанськими масками і вирішила купити одну із них. Так, це теж привертатиме не менше уваги, проте навряд чи хтось захоче запитати, з якого маскараду вона втекла. Вибравши одну, що найбільше підходила до її сукні, вона, не роздумуючи, одягла її, чемно протягнула продавцеві, що здивовано на неї витріщився, кілька десятків фунтів і вийшла із крамнички. Справді, багато хто аж озирався їй вслід, та Міраі почувала себе в ній набагато краще, ніж без неї і це, навіть, трохи підняло їй настрій.
Помалу вона, як і вчора, вийшла на набережну Темзи. Тільки тут було набагато красивіше, ніж у тому місці, де вона була раніше. Людей на вулицях не поменшало, проте вона вже встигла звикнути до їх реакції і здивованих поглядів. Аж ось навпроти неї з’явилось двоє хлопців, які зміряли її поглядом і перезирнулись між собою, а потім почали реготати. Міраі зібралась їх просто проігнорувати, та вони, очевидно, дуже зацікавились її персоною.
- Ей, міс інкогніто! І з якого маскараду ви втекли? – вигукнув один їй услід, коли Міраі мовчки пройшла повз них. Від такої дурнуватої фрази її аж перекосило.
- Може, покажеш личко? – озвався інший. – Дивись, вона нас ігнорує..!
- Хм, то давай подивимось самі… - знову сказав перший.
Міраі розсерджено обернулась до нього. Хлопець, наздогнавши дівчину, потягнувся рукою до її обличчя, та вона гнівно ударила його по руці.
- Ах ти ж маленьке стерво!.. – розлютився він.
- А ну прибери від неї свої руки! - раптом позаду Міраі почувся чийсь грізний голос. Вона оглянулась і остовпіла. «Не може бути!!!» - дівчина не повірила своїм очам – позаду неї стояв… Ян.
- Що? А ти хто взагалі такий? – нахабно визвірився той незнайомець і підступив ближче.
- Ти посмів своїм гнилим язиком обізвати дівчину? Та ще й у Різдво? – одним поглядом Ян змусив того хлопця вклякнути перед Міраі. – Проси пробачення, інакше простоїш тут отак до самого Нового року!
- Якого біса?! – злякано промимрив той. – Ти що, супергерой якийсь?! Що ти зі мною зробив?
- Ти що, не чув мене? – розізлився Ян і його очі замерехтіли. – Чи тебе в жабу перетворити?!
- Ні! Не треба жаб! Пробачте мені, міс, я не мав права цього робити! – хлопчина був зовсім нажаханий. Ян змахнув пальцем і той чимдуж кинувся геть.
- Що це ви тут витворяєте?! – за кілька кроків від них стояло двоє офіцерів поліції, які, мабуть, не все бачили, що тут відбулося.
- Тікаймо! – довго не роздумуючи, Ян схопив Міраі за руку і кинувся геть звідти, потягнувши її за собою. Офіцери помчали навздогін. Минувши кілька провулків, вони вибігли на невеличку площадку перед якимось театром і, змішавшись із натовпом, а потім, звернувши у якусь вуличку, змогли відірватись від поліції. Він відпустив її руку і став важко віддихуватись.
- Ох, давно я так… не бігав… - сказав він. – Ну, будь обережна надалі… - хлопець обернувся, щоб попрощатися, та враз приголомшено замовк. Дівчина стояла перед ним уже без маски. Кілька секунд Ян уважно розглядав її обличчя, подумки підбираючи слова.
- Яне…
Раптом він ступив кілька кроків назустріч і обійняв її… Міраі ледь не задихнулась. Чи то від тих обіймів, чи від почуттів, що виривалися із її грудей.
- Скажи ще раз… - він не міг контролювати ні свої емоції, ні слова, не вірячи в те, що бачить її перед собою.
- Яне… - Міраі і сама ледь стояла на ногах. Як так сталося, що вони зустрілись? І що їй робити тепер?
Він нарешті відпустив дівчину і зазирнув їй у очі.
- Поки ти не назвала моє ім’я, я не міг зрозуміти, чому ця дівчина переді мною так схожа на мою Міраі… - схвильовано прошепотів він. Вона аж зніяковіла. – Ем… ну тобто… я мав на увазі «мою студентку»… - Ян і сам зніяковів і відвів погляд.