- Пробач… - тихо сказала Міраі.
- Е? За що? – здивувався він. – І що ти робиш у Англії?
- За те, що не сказала… пробач… Я до останнього не думала, що опинюсь тут.
- Це й справді несподівано… - Ян виглядав таким щасливим, що Міраі аж незручно стало поряд із ним. Серце шалено билося у грудях і вона не знала, як поводитися далі.
- Кілька днів тому батько, повернувшись із роботи, приніс квитки на рейс до Лондона… Сказав, що їх оплатив хтось із його партнерів, отож він не зміг відмовитися…
- Он як. – спокійно сказав він. – Ти не зв’язалась ні зі мною, ні з Есс, але пішла гуляти сама по Лондону у Різдво?
- Ну… - Міраі розгублено відвела погляд убік. Ян розсміявся. Дівчина заворожено крадькома спостерігала ту його посмішку – він не розізлився, навпаки… «Господи, і що мені тепер робити?! Мій мозок зараз зірветься…» - ця зустріч була для неї такою бажаною і такою несподіваною, що вона не могла заспокоїтися. Всі думки розгубила десь там, по дорозі, втікаючи із Яном від поліції.
Та раптом він знову взяв її за руку і посміхнувся.
- Ти, напевне, змерзла..? Ідемо, десь зігріємось… - і повів її уперед вже злегка засніженою вуличкою.
«Ні… мені аж ніяк не холодно!» - подумала Міраі і, не вагаючись, рушила за ним.
Глава двадцять четверта
Заплутані здогадки
Скільки часу вони просиділи у тій невеличкій кав’ярні, ніхто з них і не помітив, лише надворі добряче стемніло. Спочатку Міраі почувала себе трохи незручно, та вже за кілька хвилин зрозуміла, що не повинна показувати Янові своє хвилювання. Зате він поводився якось дуже розкуто і зовсім не переймався тим, що Міраі нічого не сказала про свою поїздку до Англії. Наче цілком очікував цього. Він майже весь час щось розповідав про Лондон і виглядав таким задоволеним, що дівчина не могла відвести від нього погляд. А ще він часто посміхався. То наче був зовсім не той Ян, якого вона знала до цього, але більше схожий на того, якого описала Есс. Хм, може тут, ближче до своєї сім’ї він таким і був завжди?
- Ти зігрілась? – він узяв її за руку. – О, тепер тепла…
Міраі зніяковіла. Його посмішка, дотики його рук, таких теплих і ніжних, зігрівали її більше, аніж будь-який гарячий напій. І справді, вона за ним сумувала. Всього кілька днів…
Якщо б хтось запитав зараз, як можна було описати її почуття, Міраі не змогла б відповісти. Чи можна назвати це коханням, вона не знала. Пристрасть? Ні, навіть не так… Швидше за все то було бажання захоплено спостерігати, яким він може бути ніжним і лагідним, попри свою грубу, зухвалу натуру; бажання завжди відчувати його присутність. Розмовляти із ним, слухати його голос, бачити його таку нечасту усмішку, відчувати, як тепло він тримає її за руку.
Та попри все це Ян був надто обережним із Міраі. Він ніяк не міг змусити себе не думати про неї, але почуття все-таки взяли верх. Розумів, що не втратив почуттів до дівчини, і чим ближче вона, тим сильніше його розум опирається. Руки самі тягнулися до неї – торкатися… достатньо просто торкатися.
- Яне… розкажи мені про себе. – невпевнено попросила дівчина.
Він здивувався і раптом згадав, що вже чув від неї це запитання в той день, коли у Академії з’явилась Есс. Тоді він не встиг нічого розповісти.
- Мм… запитуй, що тебе цікавить.
З чого почати, Міраі не знала. Їй хотілося дізнатись все про нього.
- Есс розповіла, що у тебе немає батьків…
- Ага… Мені було дев’ять, коли вони загинули. Мені сказали, що це була автокатастрофа.
- Вони теж володіли магією?
- Спочатку тільки батько. А у матері почали проявлятися здібності набагато пізніше, вже після їхнього весілля… Я не вірю в те, що їх смерть була випадковою. – Ян спохмурнів і задумався.
- Батько Хатае, Вінсент теж маг… - Міраі говорила так, наче пригадувала щось. – Але у його сина вроджених здібностей немає. А у тебе є…
Такі здогадки Міраі приголомшили його.
- Тебе ж він виховував, чи не так? – продовжила вона.
Після останніх слів дівчини Ян скам’янів.
- До чого… ти ведеш…? – за хвильку він опанував себе і ледве спромігся вимовити.
- Ні до чого… - Міраі подумала, що сказала зайве, але ця думка не покидала її ще відтоді, як вона розмовляла з Есс. Ян уважно глянув на неї, очікуючи, що вона продовжить, але дівчина мовчала і він, насупившись, відвернувся убік.