- Думаєш… що Вінсент навмисне усиновив мене? – задумано промовив він.
Вона нічого не сказала. Не хотіла наштовхнути його на якусь неправильну думку.
- Але для чого… - з Янових вуст зривалися думки вголос.
Міраі таки не витримала і невпевнено прошепотіла:
- Щоб… контролювати твою магію…
Він вражено дивився на Міраі. На обличчі дівчини виднівся легкий гнів. Раптом всі його думки, здогадки та підозри – все стало на свої місця. Вінсент ніколи не був чужим для нього, навпаки – якось надто опікував, зате до Хатае був вкрай строгим. Але все-одно цілковитої довіри не викликав... І завжди втовкмачував у світлу Янову голову, що для нього магія має бути на першому місці, отож хлопець із самого дитинства заглиблювався у магію, і щораз сильніше і сильніше, ніби став одержимий нею. «Жінки лише заважають у такому ділі…» - дядько часто повторював цю фразу і вони й справді щораз менше цікавили хлопця… Поки не з’явилась вона і все пішло шкереберть… Та якби не вона, Ян до сих пір так і не помічав би цього. Але… невже Вінсент так старався саме заради племінника? І чи помітив він магію Міраі тоді? Здавалося, що від таких головоломок голова розколеться. Що більше він розмірковував, то все більше виникало загадок довкола цієї плутанини.
- Вже стемніло, Яне…
Хлопець раптом повернувся до реальності і глянув у вікно.
- А й справді… Ходімо, я відведу тебе до готелю.
На вулиці падав легкий сніжок, повільно і обережно, наче пух, опускаючись на дерева, будинки та перехожих. Ян ішов поволі, задумавшись, опустив голову і сховав підборіддя у свій шарф. Міраі теж мовчала. «Може, не варто йому було говорити про свої здогадки..?» - дівчина вже шкодувала про ту розмову. Але її саму непокоїли підозри. Раптом Ян помітив, що дуже вже заглибився в себе. Він глянув на дівчину і спробував посміхнутися.
- Отже, ти тут ще на кілька днів застрягла?
- Ага… Не уявляю, що робити у ці дні…
- Хм… Я щось придумаю. – задоволено сказав він.
- Що? – Міраі здивувалась і її щічки зарум’янились ще більше. – Я не хочу себе тобі нав’язувати… Ти ж, напевне, хочеш відпочити від тієї Академії і усього, що із нею пов’язане…
Ян розсміявся.
- Це ж треба, яка ти скромниця! – і за хвильку зловісно додав. – Отже, я здам тебе Есс! Приготуйся відповісти за свою мовчанку!
- Е-е? – дівчина аж злякалась. – Вона ж мене уб’є… мабуть…
Ще кілька хвилин – і вони підійшли до Роузвуд Лондон. І тут кожен із них подумки пошкодував, що ця прогулянка так швидко закінчилась.
- Ну… - якось невпевнено сказав Ян. – Я радий був тебе зустріти. Але це не остання наша зустріч у Лондоні! Я не дозволю, щоб ти приїхала у Англію на стільки часу і нудьгувала.
Міраі вдячно усміхнулась, на що він відповів тим же.
- Отже, - продовжив він, - завтра я тобі зателефоную, чекай дзвінка!
- Яне, - гукнула вона вслід, – Веселого Різдва!
Викладач, знітившись, обернувся.
- Веселого Різдва…
Додому Ян повернувся таким бадьорим, що і тітка, і кузина добре здивувалися. Останніми днями він був геть понурим і роздратованим. Це вперше, коли він з’явився у Лондоні із таким кепським настроєм і Екторіну це надто непокоїло. Вони із матір’ю переглянулись. Він зайшов до них на кухню і мовчки взявся жувати яблуко.
- Братику! А чого це ти такий задоволений? – Есс допитливо глянула на нього.
- А от і не скажу! – хитро посміхнувся він.
- Що-о?! Так не чесно… - Есс насупилась.
- Мабуть, він зустрів якусь прекрасну незнайомку… Воно і не дивно – сьогодні ж Різдво. – спокійно припустила Ельза.
Наче й бачила їх удвох! Ян здивовано глянув на неї.
- Тітонько?
- Аякже… Думаєш, він був би такий задоволений? Тільки, якщо б це була Міраі… - зіронізувала Есс.
Ян лише задумливо підперся рукою і нічого не відповів.
Раптом кузина в лічені секунди опинилась навпроти нього за столом.
- Тільки не кажи, що це й справді була вона… - дівчина з нетерпінням чекала відповіді. Ельза здивовано втупилась на племінника. Ян навмисне витримав напружену мовчанку, розпалюючи у жінок полум’я цікавості.
- Угу… - він закрився рукою і зашарівся.
Есс у ступорі витріщилась на брата. Хотіла щось сказати, та від несподіванки аж язик онімів.
- Що, справді? – Ельза і сама не повірила.
- Годі вже, влаштували мені тут допит! – відмахнувся від них Ян і, вставши з-за столу, намірився їх покинути, проте Есс перегородила собою вихід.