- Намі! Намі, що з тобою?! – дівчина взялась перевіряти її пульс, але руки тремтіли так сильно, що вона не могла зрозуміти, є він чи немає. Вона метнулась назад у кабінет учителя і вони удвох забрали дівчину.
- Що з нею? – Міраі не могла знайти собі місця.
- Заспокойся… - Ян заходився оглядати тіло Намі. – Не все так погано, як виглядає, але нам треба поспішити...
- Вона може померти? – дівчина злякано завмерла.
- Ні… Хтось намагався стерти частину її пам’яті, якісь певні події. Але це незворотній процес, який продовжується й зараз, і невдовзі стертися можуть геть усі спогади. Не треба гаяти часу!
- Що?! Але… - дівчина вже почала панікувати.
Ян схопив її за обидві руки і подивився у очі.
- Ей! Глянь на мене! – але Міраі налякано заплющилась. – Міраі… якщо ти зараз же не сконцентруєшся, то не зможеш мені допомогти, а я сам не справлюсь…
- Я… ясно. Гаразд…
- Тоді почнемо… - він підійшов до свого робочого столу, де були всі його зілля і настійки, і почав шукати між ними потрібні пляшечки.
- Ось ця… і ця… корінь шатерника… порошок елізогли… - зосереджено бурмотів Ян. – А, і ось це. Міраі, ось тобі пробірка, я буду тобі казати що змішувати… - а сам почав нишпорити у своїх книгах із закляттями.
- Угу!
- Отже… спочатку червона настійка – двадцять грам…
- Є…
- Тепер – порошок листя елізогли, світлий такий – на кінчику ножа… Постав усе це на вогонь на дві хвилини…
Руки трусилися, але Міраі все зробила як потрібно. Коли зілля стало потрібної температури, вона вимкнула гасовий нагрівач.
- А зараз, - продовжив учитель, - додай одночасно прозору і синю рідини по п’ятдесят грам кожної… І на кінець кілька волокон із кореня шатерника. Вони повинні розчинитись у зіллі…
- Зробила…
Ян уважно розглянув ту рідину і задоволено посміхнувся.
- Молодець. – він знову опустив голову у книгу і поспіхом продовжив її гортати. – Знайшов! Ось воно… Мерщій!
Він узяв приготоване зілля, книгу і підійшов до Намі.
- Візьми її за праву руку лівою і дай мені свою праву… - відкривши книгу у потрібному місці, він поклав її на груди Намі, прикрив отвір пробірки пальцем і капнув на її чоло кілька краплин, читаючи заклинання. Тільки-но він почав говорити ті незрозумілі слова із книги, як краплі рідини засяяли і миттю просочились крізь шкіру на чолі Намі, проступивши сяючими візерунками по всьому обличчі. Ще кілька краплин він дав їй випити, вливши у привідкритий рот, і дочитав заклинання.
- Це все? – здивовано запитала Міраі.
- Так. Тепер лише треба дочекатись, коли вона прокинеться.
Ян сів на підлогу поряд із Міраі і важко зітхнув.
- Кому потрібно було стирати її пам’ять? – задумано запитала вона. Учитель уважно глянув на неї.
- У мене лише одна версія – вона дізналась те, що не варто було…
Дівчина розгубилась від такого припущення.
- Це точно вона!
- Хто?
- Нора! Це тільки вона могла зробити.
- Міраі, це міг зробити будь-хто. Ми у Академії Магії, де повно людей із надзвичайними здібностями. У кожного є якісь таємниці, пов’язані із магією, і твоя подруга, швидше за все, випадково щось побачила чи почула…
- Ти що, - її очі грізно зблиснули, - покриваєш Нору?
- Що?! Чого б це мені її покривати? Я просто намагаюсь мислити тверезо…
Міраі розчаровано відхилила голову на диван.
- Найгірше те, що ми можемо дізнатися лише від самої Намі, хто то був… Що, як вона не пам’ятатиме цього..? Винні залишаться непокараними…
Ян нічого не відповів і опустив голову. Він подумав про те, що винних у нападі на його сестру теж не знайдено. Він і сам підозрював Нору, та прямих доказів у Яна не було. Отже, чіпати її просто не було сенсу, та й бібліотекарка далеко не з тих, хто піддається провокаціям. І поводиться так, що не зрозумієш, правду вона говорить чи лише насміхається.
Нарешті Міраі заспокоїлась і задрімала, спершись на Янове плече. Вона була дуже втомлена і знервована, отож відключилась майже моментально. Ян кілька хвилин розглядав її умиротворене личко, а потім узяв на руки і миттєво відніс у її кімнату. Обережно, щоб не розбудити, поклав на ліжко і вкрив ковдрою, а потім мимовільно потягнувся до неї рукою і ледь торкнувся волосся, прибравши його із лиця дівчини. Опісля він замкнув із середини двері її кімнати на ключ і зник.
Наступного дня Міраі прокинулась дуже рано і здивувалась, що вона у своїй кімнаті. «Напевне, Ян приніс мене…» - подумала вона і трохи знітилась. «Цікаво… з якими емоціями він дивився на моє сонне обличчя… Е? Угх! І про що я думаю?! Дурепа…». Дівчина швидко зібралась і відправилась до викладача. Коли вона ввійшла у кабінет, помітила, що Яна не було, а Намі все ще спала. Та колір її шкіри став уже нормальним і навіть проступив на щоках рум’янець. За хвильку повернувся викладач.