- Про що це ти так задумалась? – допитливо обернувся до неї той незнайомець. Нора аж здригнулась.
- Усе гаразд, Майстре. Гадаю, що ви все чудово спланували…
- Еге ж! – збадьорився він. – Дивись, не підведи мене!
- Звичайно.
Минуло кілька днів і у «Єві» все частіше можна було перестріти Нору. У її голові назрів новий план і вона перебувала в солодкому очікуванні свіжої здобичі. Та не абиякої…
Уже потрохи вечоріло, коли Міраі поверталась із міста і тільки-но підійшла до головних воріт, як там її чекала бібліотекарка. То була неділя і багато студентів пороз’їжджались по домівках. Дівчина відправилась за покупками і щойно повернулась, а ще по дорозі її застав дощ і вона добре промокла. Раптом задзвонив телефон – то був Ян, який хотів поцікавитись, де вона, та не встигла Міраі взяти трубку, як Нора вирвала його у неї і розтрощила в руці.
- Ти що це витворяєш? – гнівно викрикнула дівчина, та рудоволоса застосувала магію і підняла Міраі невисоко у повітря, стиснувши горло.
- Не «тикай» мені, мерзото! – прошипіла вона і зжала ще міцніше. Студентка не могла й поворухнутися, дихання затруднялось, у голові почало паморочитися, у очах потемніло… Бібліотекарка рушила через невеличкий садок, що розміщувався перед головним входом до Академії, у бік того обриву, де недавно бачилась із Майстром, і потягнула дівчину за собою у повітрі.
«Що там відбувається таке..?» - Хатае занепокоєно спостерігав зустріч тих двох із вікна свого кабінету. Він не зміг нічого розібрати через рясний дощ надворі, а тому швидко зібрався й непомітно попрямував за ними.
- Я..не… - ледь вимовила Міраі.
- Що ти там шепчеш? Скільки не зви його, він уже тебе не почує… - зловісно вишкірилась Нора. – Нарешті ти в моїх руках… - вона задоволено потерла їх так, як це робить жадібний клерк, розглядаючи купу золотих монеток.
Міраі пробувала пручатися, та нічого не виходило. Нора, наче невидимими щупальцями, обвила її за шию і тягнула вперед. Раптом дівчина згадала про той оберіг, що подарувала їй Есс. Вона витягла його і змахнула рукою, наче перерізала те, чим рудоволоса її тримала. Це спрацювало, невидима сила відпустила її і дівчина упала на землю, а з руки Нори потекла кров.
- Ах ти ж маленьке стерво! – рявкнула вона і, схопивши Міраі за блузку на грудях, сильно жбурнула убік та розбила їй скроню, ударивши об камінь. Дівчина миттєво знепритомніла.
- Ну ось і все… - задоволено сказала вона сама собі. – Твої здібності хоч і сильні, та ні на що більше тобі не згодяться. – Нора приготувалась забрати магію дівчини, як раптом помітила що до них хтось наближався.
- От же дідько?! – злісно промовила вона сама до себе і швидко зникла поміж деревами. То був Хатае. Він від самої Академії ішов за Норою, та знайшов тільки Міраі. Хлопець злякано підбіг до дівчини і захотів її підняти та віднести у свій кабінет, але раптом з'явився Ян.
- Не смій її торкатися! – він взяв Міраі на руки так, що головою вона притулилася до його грудей. – Вам обом це так просто не обійдеться! – пригрозив Ян і вже збирався йти, як Хатае звернувся до нього.
- Все ніяк не можеш заспокоїтися? Стільки часу ти женешся за однією жінкою. Це так не схоже на тебе. Навіть у Академію влаштувався…
Ян мовчав. Міраі ледь відкрила очі. Вона отямилася від дощу і почула розмову. Волосся мокрими пасмами закривали обличчя дівчини, отож ні Ян, ні Хатае не змогли помітити, що Міраі опритомніла. Ян скоса глянув на брата через плече.
- Я не женуся за тією, яка мені вже не належить. – і пішов. Хатае не чекав такої відповіді.
- Що.. Зачекай!
Та він і не слухав брата.
Заглибившись в роздуми, Ян зовсім забув про дощ. Він весь промок до нитки, аж поки не зайшов на подвір'я Академії. Учитель приніс Міраі в свій кабінет і поклав її на диван, вкривши теплим пледом. В кімнаті горів камін. Ян сів біля дивану і, вдивляючись у вогонь, знову поринув у думки. В голові все бриніла фраза Хатае. «Стільки часу… А й справді – з того злощасного дня стільки води утекло… Та разом з тим нічого вже не лишилось. Тепер мені іноді хочеться помститися за все… Хатае… і чому вона вибрала саме тебе?» - Ян не зводив пустого погляду із полум'я, що так яскраво тріскотіло в каміні. Раптом Міраі встала із дивану і сіла поруч Яна.
- «Жінка, за якою ти стільки часу женешся»… то хто вона?
- А? – він здивовано глянув на дівчину і відвернувся. – То ти все чула…