Ян, розгубившись, спохмурнів.
- Не думаю, що тобі варто це знати! – раптом грубо випалив він.
- Ну вже ні! Що ти приховуєш?! – Міраі допитливо глянула йому в очі. – Чи… – вона вмить здивувалась від власної здогадки. – Невже це Нора?
- Що?! Ні…
- Тоді хто?
Ян мовчав. Міраі ще ближче нахилилась до нього, але він відвернувся.
- Це… Це ти…
Така відповідь аж ошелешила Міраі.
- Та аварія, – продовжив Ян, – в яку ти потрапила, три з половиною роки назад… То був я… Я був за кермом авто, яке тебе збило…
Міраі розгублено дивилася на нього. Від шоку вона не змогла що-небудь сказати. Ян теж мовчав. За якусь хвилину такої мовчанки він знову продовжив.
- Все сталося із необережності. Я просто не помітив людей попереду… – він опустив голову. – Та кожної ночі я приходив до тебе в лікарню, давав тобі ліки, коли мав можливість… Кожен день я просив у неба, щоб ти залишалась жива… І що частіше я залишався поруч, то сильніше ти мені подобалась… І, зрештою, я закохався у тебе… Це неправильно, та я не зміг нічого із цим зробити. І я не знав, чи зможеш ти коли-небудь пробачити мені таке. Врешті я вирішив попросити у Вінсента... – Ян глянув на Міраі і враз замовк.
Вона, слухаючи ту несподівану і гірку правду, приголомшено дивилась на нього очима, сповненими ненависті та образи. Сльози без упину котилися по її щоках...
- Ти… – зціпивши зуби, ледве промовила Міраі. – Після всього, що наробив..?
- Міраі, послухай…
- Ти… ти… згориш у пеклі! Згориш... у пеклі, Яне… – ковтаючи сльози, Міраі ледь вижала із себе слова. Вона різко піднялася, скинувши із себе плед, і рушила із кабінету.
- Чекай… Міраі! – Ян кинувся вслід за нею. Дівчина швидко прямувала коридором в напрямку жіночого гуртожитку. Крізь злісні ридання вона майже не бачила перед собою дорогу. Ноги підкошувалися і їй здавалося, що вона ось-ось упаде. Ян наздогнав Міраі і, схопивши за руку, впав перед нею на коліна.
- Мені… нема прощення… Я готовий померти, щоб спокутувати свою провину перед тобою… Ти… залишилась жива, але я так і не знайду спокою… Угх, чорт! Та я не заслуговую навіть твого погляду, Міраі… Я не забув… нічого не зміг забути, нічого!
- Боляче… пусти… – тихо промовила Міраі. Ян відпустив її руку…
Кров глухим пульсом відстукувала у голові. Ян все ще стояв на колінах в пустому коридорі. Тільки тепер він зрозумів, скільки насправді втратив в той день. І нічого не зміг виправити. За стільки часу… Думки про це не давали йому прийти до себе. Ян відчував себе пустою оболонкою, всередині якої не залишилось абсолютно нічого. Як виправити..? Як… виправити такі помилки? Як могла би вона по-іншому на нього подивитися, як не з ненавистю? Авжеж, вона довіряла чоловікові, який ледь її не убив. Та ще й став навчати магії. Чи можна взагалі пробачити таке? І скільки на це потрібно часу? Сил… терпіння… чи, може, співчуття?
Дощ все не переставав лити. Наче приховував шум води в душовій, де, мов привид, сиділа Міраі. Вона ніяк не могла повірити в слова Яна. «То ти, значить, студентка Хатае? Яка іронія…», «…мене твоє життя вже не стосується», «…і взагалі - мене дратують такі, як ти!», «…не плутайся під ногами і не потрапляй мені на очі…», «…мене дратує все, що пов’язано із Хатае…», «Між нами не повинно бути якихось недомовок. Я ж тепер твій учитель…», « Мені знадобиться твоя допомога. Заплющ очі і нізащо не відпускай мою руку!», «Я намагаюсь тобі допомогти, але навіть не знаю, чому!», «Я нічого б не зміг зробити без тебе… Здається, тобі я винен особливе «спасибі»…», «Тобі більше личить, коли ти посміхаєшся…», «Поїдеш зі мною..?», «Просто довірся мені…», «Моя Міраі…»
«Моя Міраі»… - чи то краплі гарячої води, чи сльози лилися обличчям дівчини. Скільки часу вона просиділа на підлозі душової..? Годину? Три? Всю ніч? А… байдуже… Думки впереміш зі спогадами сплітались в голові. «То ось чому він так поводився спочатку… Він справді приходив кожної ночі..? Ледь не відправив мене на той світ і… закохався? В майже мертву? З численними ранами і переломами? Як так..? Як таке може бути?... Як…»
Міраі навіть не помічала біль від рани на голові. Вода давно вже змила кров. «Чому я не відчуваю до тебе ненависті, Яне? Чому я теж у тебе..? Чому? Я залишилась жива тоді, бо це був ти? Так мало бути? Але чому Вінсент просив моєї руки для Хатае? Це мала бути помста? Чому з’явилась Нора, яка теж ледь мене не вбила вже не один раз..? Чому… все склалося… саме так… скажи мені… Яне…?»