Потроху Міраі приходила в себе. Вона вийшла із кабінки і, підійшовши до дзеркала у ванній, помітила розбиту голову.
- Ай… – дівчина торкнулася рани. Вона була не глибока, але починала боліти сильніше. Раптом дівчина наче побачила іншу себе. – Чому я не можу осуджувати тебе, Яне? Та й, зрештою... Я жива. Бачу. Чую. Ходжу, не кульгаючи. Без шрамів, без... Як і до аварії... Ти й сам мав би ненавидіти мене за те, що бачиш кожен день і кожен день я нагадую тобі про той випадок… Тобі боляче від цього… Чому... я тебе виправдовую..? Чому... я теж закохалась...? Чому..?
Наступного дня Міраі була зовсім не схожа на себе. Наче вчора нічого і не сталося. Проте, важко було не помітити ту гірку правду, яку вона дізналася, на її обличчі. Кожну хвилину на заняттях дівчина старалась зайняти себе найменшими дурницями, лиш би знову не заглибитись в роздуми. Вигляд її був заклопотаний та занепокоєний, а насправді Міраі була геть розбитою. Намі одразу помітила, що щось не так, та не насмілювалась запитати. На останньому занятті подруга штовхнула її ліктем і підсунула блокнот.
- Що це? – здивовано запитала Міраі.
- Там… деякі мої записи. – пошепки відповіла Намі. – Вони давно зроблені, і я все не наважувалась тобі їх показати. Думаю, що зараз саме час. Можливо це тобі чимось допоможе… Сховай, потім почитаєш…
- А..? Гаразд… – Міраі, нічого не зрозумівши, взяла блокнот і заховала в сумку.
Коли закінчився останній урок, вона хутко зібрала речі і зникла із аудиторії.
«Та що ж із нею таке коїться?!» – Намі явно занепокоїлась такою поведінкою подруги. Вона розуміла, що в свій час Міраі сама їй все розкаже, та все ж не могла заспокоїтися.
Ян не спав усю ніч. Він почував себе вкрай стомленим і спустошеним. Ще день назад такий сильний духом, впевнений в собі він зараз лежав на підлозі перед давно погаслим каміном і дивився скрізь стелю. Хлопець не міг навіть поворухнутися від власної нікчемності. Раптом у двері його кабінету постукали.
«Що за..? Не хочу нікого бачити...» – Ян гірко зітхнув. Та стукіт не припинявся. Він неохоче встав і відчинив двері. Від несподіванки і здивування викладач ледве втримався на ногах. Після хвилинної паузи Ян отямився.
- Щ… що..? Ти.. ти прийшла..? – Ян не міг повірити своїм очам. Перед ним була… Міраі. З грізним виглядом, повним злості і зневаги, вона стояла в дверях, відвівши погляд в сторону.
- Годі на мене так витріщатися. Геть з дороги! – Міраі ненависно глянула на Яна, спопеливши його поглядом, і, штовхнувши плечем, ввійшла всередину. Сам Ян не зміг зрушити з місця. Та за секунду його здивування перейшло в справжній розпач.
- Чого… чого ти прийшла?! Ти мала б мене ненавидіти! Що ти… Тепер… тепер ти мені мститимешся?
Міраі мовчала. Вона стояла посеред кімнати. В цій тишині можна було почути, як шалено стукотить серце Яна. Він геть розгубився.
- Помста… властивість слабких… – Міраі повернулася до нього обличчям. – Я поступатиму інакше…
Ці слова остаточно добили Яна.
- Зовсім недавно ти врятував життя Намі… Я покликала на допомогу саме тебе… не когось іншого… і я не помилилась… – на хвильку Міраі замовкла. – Яне… це був не перший твій крок мені назустріч…
Вона важко зітхнула і знітилася. Ян все ще стояв, як укопаний. «Ну і як я маю на це реагувати..?» Він не знав, які насправді емоції потрібно було показати попри здивування. Таким винним, як зараз, він ще ніколи себе не почував. Міраі повернулась до нього і ледь помітно вимушено посміхнулась.
- Я хочу у всьому розібратися... у мене ще багато питань, на які немає відповідей, багато загадок, – та одразу посуворішала, – отже, досить із мене твоїх зізнань! – на обличчі дівчини все ще відбилася образа, та вона приховала від нього цей вираз.
Запала мовчанка. За кілька хвилин ті слова Міраі підбадьорили Яна.
- Міраі, ти… – він вмить усвідомив свою нікчемність.
- Годі, Яне! Я прийшла, бо якось ти сказав «довірся мені». Я й досі довіряю… Чомусь я просто не можу тебе ненавидіти, навіть, якщо б хотіла… – Міраі зніяковіла, та одразу ж різко гримнула. – Не розчаруй мене ще раз!
- Я… я не підведу тебе… – тихо промовив. Десь глибоко в душі Ян відчував себе щасливим. Адже попри всю цю гірку правду, яку вчора виклав Міраі, вона не втратила до нього довіри, хоча, мабуть, і не пробачить ніколи. Та цього для нього було достатньо… Янові так хотілося підійти і обняти її, але вона була надто далеко... Хоч і стояла всього за кілька кроків.