Міраі сіла за кухонний стіл.
- Ось що я отримала від Намі… – вона відкрила блокнот, що отримала від подруги. Сторінки були списані дрібненьким і не дуже розбірливим почерком. Кожну подію Намі детально розписала і поставила дату та приблизний час. – Вона записувала тут все, що відбувалося в Академії на її очах. Та я ще не читала.
Ян сів поруч і взявся гортати блокнот.
- Схоже, що ім'я Нори тут зустрічається найчастіше… – Ян так зосередився на записах, що Міраі це вкрай здивувало. Вона швидко заспокоїлась і їй стало дещо легше.
«Здається, я можу зрозуміти, що в нього було на душі весь цей час… Кінець кінцем я залишилась жива і, думаю, й справді не без допомоги Яна… Всього один лише момент повернув його життя в іншу сторону… І мою теж. В чомусь ми таки схожі...» – Міраі зацікавлено дивилась, як уважно її викладач вивчає ті записи. Вона зрозуміла, що шукала насправді. Не дружбу. І не кохання. Вона шукала місце, де врешті стане спокійно.
- Отже, я не помилився… - задумливо промовив Ян, не відводячи очей від записника.
- Ти про що?
- Нора і справді отримує від когось вказівки. Ось тут… - він тицьнув пальцем. Міраі пробігла очима по рядку і здивовано глянула на викладача. – Схоже, твоя подруга слідкувала за нею… Саме тому вона тоді стерла пам’ять Намі.
- Я так і знала, що то вона була! Тепер не здивуюсь, якщо той випадок із Екторіною – теж її рук справа. От як піду до неї, клянусь – уб’ю! - дівчина не тямила себе від гніву.
- Спокійно… - Ян схопив Міраі за руку. – Сядь. Сама ти точно проти неї не зможеш нічого… - він спохмурнів, очевидно, придумуючи, що робити далі. – До того ж, спочатку потрібно вияснити, хто за нею стоїть… Якщо ми знешкодимо її просто зараз, то через деякий час прийде ще одна така Нора і продовжить полювати на тебе.
- Але що їй від мене потрібно?
- Твої здібності… Вони надто цінні.
Міраі розгублено дивилась на учителя.
- Одного не розумію, - продовжив Ян, - кому вони потрібні більше – їй, чи тому, хто нею керує?.. Послухай, не здумай зачепити Нору. Дай мені час – і я знайду розв’язку цієї головоломки. – він пильно подивився дівчині у очі.
- Гаразд… - важко зітхнула вона.
Глава двадцять сьома
Справжні почуття
Пройшов тиждень і Міраі помалу заспокоїлась. Хоч її й шокувало те, що за кермом авто, яке відправило її на два з половиною місяці у кому і півтора року реабілітації, був Ян, вона так і не змогла його за це зненавидіти. Зрештою, дівчина розуміла, що таке часто стається випадково і через необережність, і на її місці могла б бути будь-яка інша. А ще вона помітила, з яким болем він їй про це розповів. Навіть якщо б Ян і зміг її обманути – його очі завжди скажуть правду. Він і справді щиро шкодував про те, що зробив. Та Міраі більше цікавило інше – чому все ж таки Вінсент вирішив віддати її заміж за Хатае? То мала бути помста чи він просто не знав про той випадок? Про те, що то був Ян… «Хм, якось дивно ми всі троє пов’язані…»
А у Яна все не виходила з голови нинішня зустріч із Міраі. «Я не побачив ненависті в її очах? Лише злість…» І ще ця Нора ніяк не заспокоїться! Вона однозначно полює за здібностями студентки Сандервіка. Але хто ще за цим стоїть? Якби ж він знав… Якби знав, то зміг би швидко розібратися із цим всім і захистити дівчину.
Тим часом Нора ніяк не могла вгамувати своє роздратування. Та ще й із Хатае вона посварилась через той випадок. Він, звичайно, нікому не розповів про цю її витівку, але і задоволеним від того не був. Сама Нора злилась, що він на стороні тієї «маленької паскудниці» і в її голові зародилась ідея наступного разу зробити все його руками. Це буде нескладно…
Якось Міраі вирішила прогулятися наодинці. Вона часто любила виходити на той обрив, де бачилась Нора із Майстром, і споглядати океан. І ось рудоволоса помітила дівчину, яка самостійно направлялась туди, і вирішила негайно діяти. Для цього випадку у неї вже було приготоване димове зілля, за допомогою якого вона змогла б затуманити голову Хатае та управляти ним, як заманеться. Щоб не викликати підозри, вона схопила його попід ручку і потягнула нібито на прогулянку, вдавано посміхаючись. Та непоміченими вони не залишились – Ян, що стояв неподалік у коридорі, випадково звернув увагу на очі Хатае – вони були сірими і пустими, наче у сліпця. Він одразу зрозумів, що тут щось не те коїться і спробував за ними прослідкувати, та враз його зупинили кілька студентів, поставивши пару безглуздих запитань відносно предмету зіллєваріння і трохи відволікли. Коли він відправився навздогін дивній парочці, ті вже зникли із виду. Якось інтуїтивно Ян подався в бік того обриву і незабаром побачив там Хатае та Міраі, які про щось розмовляли. Він причаївся за деревами неподалік і став спостерігати.