Міраі все не могла розібратись в собі. Її почуття – суцільні протиріччя. Ян, у якого вона вже майже закохалась, а, може, і не майже, ледь не убив її своєю автівкою і сам був закоханий у неї ще відтоді, як сталась та аварія. Це все було наче чиїмось невдалим жартом. Та от лише тепер, пригадавши собі поведінку викладача, вона зрозуміла, що його небайдужість до неї можна було помітити із самого початку. Так чому ж вона досі була такою сліпою?
Задумавшись, Міраі не одразу почула, як до неї підійшов колишній учитель. Обернувшись, дівчина помітила, що якийсь він трохи не такий, як завжди.
- А? Хатае? Ти що тут робиш? – здивовано запитала вона. – Ти ішов слідом за мною?
Хатае промовчав і дівчина насторожилась. Вигляд у нього був трохи грізний.
- Ти… маєш зникнути… - спокійно промовив він.
- Що? Чому це? Я ж нічого такого тобі не зробила!
- Ти… маєш зникнути! – це вже прозвучало більш сердито. Відчуття було таке, наче його вустами говорив хтось зовсім інший.
Міраі відступила крок назад.
- Хатае…
Але він раптом підняв її за горло над прірвою так само, як і Нора тоді в саду – якоюсь невидимою силою. Пручатися було просто неможливо. Раптом очі Хатае наповнилися фіолетовим вогнем і він виглядав таким оскаженілим, що страшніше було не те, що вона могла потонути від його рук, а той його ненависний погляд.
- Я ж сказав, - прошипів Хатае, - що ти повинна здохнути! Я задушу тебе прямо тут і ніхто й не знайде!
В цей момент Ян помітив Нору, яка стояла недалеко позаду Хатае і зловісно шкірилась. Він миттю зрозумів, що то вона все робить руками його брата і хотів непомітно переміститись, щоб схопити її на гарячому, але слова Міраі змусили його застигнути на місці.
Не знаючи, що робити далі, задихаючись, вона крізь сльози промовила…
- Я ж… люблю тебе… Хатае… люблю…
Враз Хатае наче прокинувся. Він приголомшено широко розплющив очі, не розуміючи, що відбувається і… відпустив Міраі.
Дівчина стрімголов полетіла у воду. Недовго думаючи, Ян швидко розправив свої крила і кинувся за нею. За лічені секунди хвилі накрили обох.
«Хай йому грець!!!» - побачивши це, Нора аж стиснула зуби. Знову він завадив їй, рятуючи ту дівку! Та що ж за невезіння таке! Розлютившись, вона швидко зникла з очей, залишивши Хатае. Сам він й поворухнутися не міг, зрозумівши, що накоїв. Він не пам’ятав, що його привела сюди Нора і змусила все це зробити, отож до нього ніяк не доходило, чому він опинився тут разом із Міраі, та ще й намагався її утопити.
За хвилину Ян витягнув дівчину на берег. На щастя вона була притомною і довго відкашлювалась. Океан був неймовірно холодним, навіть крижаним. Та й погода – наче й уже весняна, але далеко не тепла, вітряна. Передихнувши трохи, Ян мовчки узяв її на руки і зник.
Хлопець приніс мокру та бліду Міраі в свій кабінет і поклав на диван. Від холоду її аж лихоманило. Він вкрив дівчину пледом і розпалив у каміні вогонь. Міраі була пригнічена. Вона лежала і дивилась в стелю. Ян сів поруч на край дивану і опустив голову. Обоє мовчали. В каміні тріскотіли дрова. Від тої тишини, зігрівшись, Міраі заснула. Ян дивився на її неспокійне емоціями обличчя і його сильно непокоїло те, що сталося. Він піднявся і сів біля каміну на підлогу, обпершись спиною на боковий поручень крісла, спрямував погляд на вогонь. Він відблискував іскорками в його очах та там і згасав. Похмурий вираз обличчя лише підтверджував схвильованість Яна. Пройшла може година часу, як Міраі прокинулась. Мовчки і не ворухнувшись, вона просто відкрила очі і оглянула кімнату. Та Ян це помітив і на мить обернувся. Вона піднялася.
- Я, мабуть піду вже… – тихо промовила.
Ян теж піднявся.
- То… у тебе все-таки ще залишились почуття до нього..? – він відвернувся і говорив, вдивляючись пустими очима у вогонь.
- Що..? – Міраі здивовано обернулась.
- Ти! Ти сказала, що любиш його! – грізно підняв голос Ян і перевів погляд на неї. – Любиш?! Після всього??
- А… – Міраі відвернулась і опустила голову. На її обличчі промайнув ледь помітний біль. - Ні, – промовила вона спокійно, – я подумала, що коли скажу це, то він мене відпустить… Це спрацювало, але й зіграло зі мною злий жарт. Я забула про те, що Хатае підняв мене вже не над землею… Та й я ніколи не була впевнена, чи справді його люблю... Якесь це почуття було для мене неповноцінним...