Ян не відповів нічого, хоч і насправді мав що сказати.
- Яне, зараз, – зробивши маленьку паузу, вона лагідно глянула на нього і з неприхованою ніжністю у голосі сказала, – я закохана у тебе…
Від тих слів Ян аж здригнувся. Він приголомшено дивився на Міраі і не міг відвести очей. На кілька секунд йому просто відняло мову і він забув усі слова. Та раптом різко крикнув:
- Годі вже!!! – здивування Яна змінилося гнівом.
Міраі не чекала такої реакції. Через мить вона злісно і роздратовано розвернулася і швидко попрямувала до виходу. Раптом Ян схаменувся і кинувся її наздоганяти.
- Зачекай… – за дверима він схопив її за руку. Міраі різко обернулася і ображено гримнула:
- Ти ідіот, Яне!!! – вона аж палала від гніву і її очі мерехтіли. – Ти завжди був чесний зі мною і я теж не збираюсь тебе обманювати. Ніколи! Угх, та думай що хочеш… Пусти!
Вона вирвалась, але Ян знову схопив її за руку, притягнув до себе, іншою рукою торкнувся обличчя і… поцілував…
Від несподіванки Міраі ледь не задихнулася. Дотик його губ був таким ніжним і таким гарячим. Таким бажаним… Міраі закрила очі. Вона і справді цього хотіла. Від того поцілунку забула про все – і про свою злість, і про Хатае, і про те, що ледь не потонула годину назад… про все на світі. І якби Ян її не обійняв, то, мабуть, вона б упала...
- Умм… Яне... н… ні… - дівчина намагалась відштовхнути його, міцно схопивши за сорочку на грудях.
- Не пущу! – Ян на секунду зробив паузу і знову поцілував, повільно відводячи її назад, всередину. В ту мить, зазирнувши в його очі, Міраі нарешті побачила справжнього Яна – ніжного і турботливого, надійного, чесного... Кілька кроків – і зачинив двері. Вона перестала пручатися і Ян прижав її ще сильніше. Поцілунки стали ніжнішими і повільнішими… Все відбулося так несподівано, що Міраі не відчувала землі під ногами. Вона знала, що не зможе опиратися Янові, але щоб настільки… ледь не знепритомнівши від почуттів, які накрили з головою їх обох… Раптом Ян відпустив її і, опустивши голову, відвів погляд в сторону, а потім прикрив рот долонею і знітився.
- Господи… я… не мав права цього робити…
- Яне… – Міраі глянула на нього і злегка зашарілась.
- Прости… Я не заслуговую тебе… – прошепотів хлопець.
Дівчина мимовільно торкнулася його щоки тремтячими пальцями.
- Ні, Міраі… Не треба… – він трохи збентежився. – Я вже втратив надію на те, що коли-небудь ти на мене ось так дивитимешся… Так, як зараз… Але чому?.. Ти мала б мене ненавидіти… чому, Міраі?
Дівчина дивилась Янові прямо в очі з такою ніжністю, що серце ледь не виривалося з його грудей. Руки, губи, голос тремтіли. Ян ніяк не міг вгамувати хвилювання і заспокоїтися. Його так переповнювали почуття, що зараз він не зміг би підібрати ні одного слова, щоб описати, наскільки щасливий і водночас схвильований.
- Яне… – ніжно мовила вона. – Я… кохаю тебе. Кохаю… – Міраі торкнулася його волосся, що злегка прикривало очі та скроні і лагідно посміхнулася.
Він заплющив очі і обійняв її… міцніше… і ще, і ще… Прижимав її до себе так сильно, наче боявся, що вона ось-ось зникне… І в тих обіймах Ян відчував, як б'ється її серце. Вперше так сильно…
- Насправді… якби не ти, то я тоді, напевне, б не вижила…
- А… що ти таке говори..? – здивувався він.
- З самого початку ти був поруч. Завжди приходив, коли був потрібен, стільки раз рятував моє життя... Я знаю, тоді… все сталося не випадково… Ти зустрів мене, щоб… – голос Міраі затремтів.
Хлопець вражено дивився на неї, боячись дихати.
- Щоб тепер захищати все життя… Я не відступлюся, Міраі! Ні перед ким. – Ян впевнено глянув їй у очі. Нарешті він відчув, що добився свого, зрозумів, що з самого початку ця незрівнянна дівчина належала тільки йому і:
- Можна, я тебе поцілую..?
Міраі посміхнулася і Ян ніжно торкнувся її губ своїми. То був зовсім інший поцілунок…
Прокинулась Міраі у Янових обіймах. За вікном вже був вечір. Всю кімнату, обличчя та волосся хлопця заливало золотаве світло від вогню у каміні і у тому сяючому промінні він був такий чарівний, неначе ангел на землі.
- Я… заснула? – запитала вона.
Ян лагідно глянув на неї і посміхнувся.
- Ага…
Дівчина трохи знітилась. «Такий теплий…» - мимоволі подумала.