- Мене звуть Енн Фог. – почала дівчина, звертаючись до Юі. – Пробачте, але мене дуже зацікавило твоє волосся. І національність.
- Як грубо! – обурилась Хотару.
Юі розгублено дивилась то на Енн, то на свою подругу. Помітивши явне невдоволення на обличчі Хотару, спробувала залагодити ситуацію.
- Не хвилюйся, все гаразд. Я – Юі Сузуран. Прилетіла сюди із Японії, місто Сенда́й. І справді, моя мати англійка, а батько – японець.
- Тут – рідкість мати волосся такого кольору. Ще й враховуючи, що ти не цілком англійка. Із цим можуть виникнути проблеми, або геть навпаки.
Юі відверто насторожили слова Енн.
- Що ти маєш на увазі? – грізно озвалась Хотару.
- Директор, управляюча та наглядач Академії – усі троє носять таке волосся, у сера Юго - директора та містера Сорена Са́ндервіка, наглядача – волосся геть сріблясте; в управляючої, міс Лілліан – ледь з русим відтінком. Це вважається ознакою аристократії.
- Ох, нажаль я проста дівчина… ніякої такої знатності у мене немає. – якимось начебто винуватим голосом відповіла Юі. – І, здається, я уже бачила двох перших; принаймні, що один із них директор, я знаю точно – він приходив на екзамен.
Раптом присутні у вестибюлі заметушились, пожвавлено про щось перешіптуючись і розступаючись. Просто за кілька кроків серед натовпу промайнула висока постать у темно-сірій мантії. То був той молодий чоловік, що заходив у кабінет разом із директором. Цього разу він був одягнений трохи інакше і через це виглядав ще моторошніше, ніж раніше. Чорні завужені штани, заправлені у високі важкі черевики й підперезані товстим ременем із всякими металічними кнопками різної форми, така ж чорна сорочка, що ледь виглядала непримітним комірцем з-під твердого на перший погляд чорного шкіряного жилету із численними пряжками, люверсами і заклепками. На руках у нього були такі ж чорні довгі шкіряні рукавиці, як у мотоцикліста, а на обличчі все ще зяяла та страшнувата маска-череп. Він різко й швидко пересік прохід, утворений студентами, лише коли проходив мимо дівчат, Юі здалося, що надто вже його пронизливий погляд прикипів до неї. Всього на якусь мить, але то було так відчутно, наче умів поглядом фізично торкатися. Так само швидко він піднявся сходами на площадку, ефектно змахнув краєм мантії і став обличчям до студентів. Гамір вщух.
- Ось і він – Сорен Сандервік, наглядач у Академії. – тихо озвалась Енн. - Грізний та непохитний, із скляним поглядом. Його, я гадаю, варто боятися найбільше. Хоча, під тією страхітливою маскою ховається вкрай чарівне обличчя, подейкують...
Сандервік стояв на площадці струнко і непорушно, наче статуя, заклавши руки позаду та роздивляючись лише одну-єдину студентку.
- Юі… - пошепки покликала її Хотару. – Здається, він просто прикипів очима до тебе…
Юі озирнулась – наглядач і справді вперся поглядом в її тендітну постать. Лише ті очі й видно було. Вони гостро відблискували, наче холодне, мокре від дощу, скло. І ще холодніше волосся, мов кришталева паморозь. Юі аж зіщулилась вся, відчуваючи на собі той погляд.
- Сорене… - раптом до хлопця тихо підійшла Лілліан. – Ти ж теж одразу її помітив, еге ж?
Сорен лише прижмурився, не зводячи очей із Юі. Він не був упевнений в тому, що відчував.
- Не волосся в першу чергу привертає увагу… - задумливо озвався за якусь хвильку. – Я бачу кожного студента наскрізь… Та вона – наче безодня. Як не заглядай через край – бачиш лише темряву.
- Ти й справді не бачиш нічого? - здивувалась Ліллі.
- Абсолютно… - занепокоєним голосом відповів Сорен. – Зате відчуваю так сильно, що аж у грудях дух перехоплює.
- Відчуваєш що? – не вгавала управляюча.
- Що вона дуже особлива… Вона повинна пройти.
Лілліан дивилась на Сорена і не могла зрозуміти, як він із такими здібностями не зміг побачити нічого. Геть нічогісінько. Те волосся дівчини привертало увагу ледь чи не кожного, не кажучи вже про них із Сореном. Проте, дівчина не виглядала якоюсь дивною, якщо упустити колір волосся. Звичайна собі японка. Хоча, вона була радше схожа на англійку…