Юі захоплено розглядала кімнату. У Сендаї вона не мешкала у гуртожитку, оскільки їхній із тіткою будинок був неподалік Академії, проте знала, що кімнати там нічим не поступаються. І все-таки тут було комфортніше, що не кажи. Дівчина зауважила, що на ліжку лежав комплект уніформи, а на ньому пропуск. Вона зацікавлено розпакувала її. Уніформа складалась із бежевої сукенки із завищеною талією і рукавом до ліктя, двох пар темно-сірих панчішок – одні тонкі, інші теплі в’язані; темно-зеленого светра, що застібався на ґудзики; чорного кольору стрічки для волосся та чорних туфельок. Все це виглядало вкрай ніжно і водночас строго, що Юі не терпилося все це приміряти.
Глава дев’ята
«Привид-музикант»
Сяк-так Юі виспалась. До нового ліжка важко було звикнути. Та й не тільки ліжка – кімната, Академія, всі тутешні люди, навіть повітря – усе було геть іншим. Та головним було не все те, що отримала тут Юі, а те, чого навпаки не було – Дортеруса. Нарешті він залишився далеко від неї. Десь там, позаду, у холодній дощовій Японії. Та, зрештою, тут було не краще. У Англії й так не дуже тепло, ще й сама Академія знаходилась десь далеко на півночі, серед похмурих височин, де завжди висіла густа мряка і час від часу дощило. Сонячний день тут був рідкістю, і коли хмари на деякий час розходились і землю осявало ледь тепле проміння, усі негайно виповзали надвір, щоб хоч якось скористати з того «тепла».
Та думки про відсутність тут Дортеруса на диво самій Юі зовсім її не радували. А вона мала б тішитися, що їй вдалося непомітно втекти, та ще й скласти такий важкий іспит, очолити список нових студентів, приміряти тутешню уніформу… Дівчина боялась, що, коли прокинеться зранку, то це все здаватиметься їй просто чарівним сном. Та на щастя їй це не приснилося.
Увечері й справді було дещо моторошно. Балкон кімнати Юі виходив у бік лісу, і ледь трохи стемніло, з того боку стало геть похмуро. Та ніяких дивних звуків чи шарудінь не було чути, отож дівчина трохи заспокоїлась. Проте заснути все-одно не могла. Ще звечора до неї зайшли подруги, трохи згодом Енн, дівчата трохи погомоніли усі разом і порозходились. Коли вони пішли, кімната так опустіла, що Юі аж засумувала. Лягла на ліжко й у голову полізли всякі непотрібні думки. Про тітку Нору, з якою Юі не попрощалась… Вона почувалась так, наче зрадила її. Втекла й нічого не сказала. Може, вартувало б їй щось написати? У Академії був інтернет, це вона перевірила ще коли витягнула із сумки ноутбук і ввімкнула його, аби хоч якоюсь музикою підбадьорити себе. Але… якщо вона це зробить, то тітка, напевне, розізлиться і пришле по неї Дортеруса. Дивно, але Юі чомусь уявляла, що в такому випадку він не інакше, як зв’язав би її канатом і силоміць забрав назад у Японію. А там вона б отримала добрячого прочухана від тітки і неабияке покарання. Яке, дівчина ще не придумала.
Та сном й в повітрі не пахло. Покрутилась вона на ліжку, а потім подумала, що спробує спуститися вниз і посидить трохи перед каміном. Якщо, звісно, місіс Грейвуд дозволить. Вогонь, що мирно палахкотів собі у затишному будинку, завжди її заспокоював. Вона вийшла на сходову клітку і прислухалась. Знизу не долинало жодного звуку. Було далеко за північ, усі, мабуть, вже спали. Юі тихенько й навшпиньки спустилась у хол і обережно роззирнулась. Нікого. Й нічого. Під цим «щось» вона мала на увазі «піаніста». Зрештою, мабуть це все вигадки – комендант хотіла трохи похизуватися відважністю чи що, от і наплела дівчатам оту історію про привида-музиканта. Аби до того ж трошки налякати їх. Тим не менше – близько половини перестрашених миловидних дівчаток в це повірили і затрусились від страху. Вони точно не сновигатимуть опівнічними коридорами гуртожитку, як оце зараз Юі.
Дівчина тихенько наблизилась до стола коменданта, проте місце чомусь пустувало. Та це й на краще – вона так само тихо прошмигнула повз нього і вмостилась у одному з тих м’якеньких крісел перед ще тліючим каміном. «Блаженство…» - задоволено подумала дівчина. На диванчику поряд лежали теплі пледи, отож вона, як тільки їх помітила, не могла втриматись, аби не поцупити одного і закутатись. До всієї цієї ідилії не вистачало лише теплого шоколаду із корицею і шматочками яблука. Вона трохи зігрілась, заспокоїлась і знову поринула в роздуми. На цей раз прокручувала в уяві весь минулий день. Згадувала собі вкрай моторошну маску на обличчі наглядача, його холодні пронизливі очі і скуйовджене волосся, неначе іній. Її аж зморозило. «Страх та й годі! Загалом, може я й помиляюсь, і під маскою таки ховається красиве обличчя… А, може, навпаки, якісь жахливі шрами чи ще щось таке… Угх…» - Юі аж перекривило. Одне вона знала точно – краще остерігатися того чоловіка. Не просто ж так він носить цю страшну маску… Далі згадався директор. Такий же непривітний. І строгий. І, начебто, злий, чи що… Тільки міс Лілліан з них всіх виглядала найбільш доброю. «Сандервік… Чому таке відчуття, наче я вже десь чула оте прізвище?» - Юі намагалась пригадати, та в голову нічого не приходило. На мить їй стало цікаво, яке ж прізвище у Дортеруса. Напевне, якесь таке ж – англійське і вишукане. А, може, узагалі японське? Він усе-таки більше скидався на японця, ніж на британця… Помалу Юі перестала відчувати тіло. Якось невиразно миготіли у очах вуглики каміну. Тепло…