Розбудили її якісь звуки. Спочатку вона не могла збагнути, що то було, лише коли зрозуміла, що задрімала, протерла очі і прислухалась. То грало піаніно. Повільно, мелодійно. Сон Юі як рукою зняло. Світло у холі було вимкнене. Вона боязко оглянулась туди, де стояв інструмент. Нікого. Лише клавіші самі по собі натискалися. Насилу Юі переборола страх і, повільно піднявшись із крісла, стала підходити до піаніно. Було й справді страшно, серце шалено калатало і дівчина затамувала подих, аби лиш невидимий піаніст не почув отого її гучного серцебиття і не зник. До піаніно було лише кілька кроків, п’ять чи сім, а Юі здалось, що йшла вона цілу вічність. Вона сама не розуміла, нащо це робить. Наче якась невидима сила її просто тягнула.
- Пробач… - ледь прошепотіла Юі і протягнула уперед руку. Раптом вона відчула як торкнулась когось і приголомшено завмерла. Перед нею нікого не було видно, хоч у хол гуртожитку вривалось яскраве місячне сяйво крізь високі вікна. Піаніно перестало грати. Враз дівчина відсахнулась. «Що ж я роблю?!» - промайнула оглушлива думка, та зненацька позаду почулись чиїсь повільні кроки і прочинились вхідні двері. Юі різко обернулась і на якусь мить побачила, як промайнула чорна мантія, виходячи надвір, і двері тихо закрились. А Юі так і стояла там, мов укопана. Вона не могла ніяк усвідомити, що щойно торкнулася чогось невидимого. Хто то був? Людина? Мабуть, що людина… У мантії. Постать більше чоловіча, аніж жіноча. Це справді людина чи таки привид? Серце все так само шалено калатало. Трохи згодом Юі опанувала себе і подумала, що потрібно повертатися, поки її тут ніхто не застукав і не насварив. Та місяць, схоже, сховався за хмари і в холі стало темно-темнісінько.
- Sol… - тихо прошепотіла Юі, та світло не засвітилось.
«Чудово…» - подумала вона. І раптом збагнула, що, мабуть, сказала надто тихо.
- Sol! – повторила дівчина гучніше і за мить у повітрі над головою почали засвічуватись невеликі кульки світла. Неначе світлячки. Ледь трохи розвиднівся коридор перед очима, Юі бігом кинулась у свою кімнату.
Та вона так і не змогла скоро заснути. І нащо то було йти туди, в хол..? Це ж треба – ще й привида того зустріла! А вона ж і вірити в нього відмовлялась.
«Що не кажіть, але привид ваш більше скидається на нормальну людину. Лише невидиму. Це точно якийсь місцевий маг…» - розмишляла собі Юі. Уже й не страшно було, лише якщо в цього мага немає поганих намірів. Зрештою дівчину таки зморив сон. Вона й не уявляла, наскільки правильно собі гадала про того загадкового «музиканта».
Наступного дня всі новенькі поспішали на розподіл. Юі, позіхаючи, пленталась поруч із подружками. Ніч закоротка для сну та роздумів. Або одне, або друге. Раптом одна з дівчат, що йшли за кілька кроків попереду, почала розповідати про те, що чула вночі гру на піаніно. Юі насторожилась. Друга дівчина цитьнула до тієї, що б не патякала, мовляв вона теж щось чула, та, швидше за все їм просто ніхто не повірить, і оглянулась. Враз здивовано вигукнула:
- Я бачила тебе вчора внизу! Саме тоді, коли грало піаніно!
- Щ… що? – Юі аж заклякла від несподіванки. І коли то вона могла її бачити? Там ж було темно.
Дівчина так голосно про це сказала, що багато студентів, які поблизу йшли на той же розподіл, із цікавістю зупинилось біля них.
- То не могла бути я… - почала виправдовуватись Юі. Їй ніяк не хотілося бути в центрі таких подій. – Я лягла спати ще о дев’ятій.
- Справді? – перепитала та дівчина. – Хм… Ти у Академії чи не єдина з таким волоссям, думаю, я не могла помилитися.
- Кажу тобі, цього не може бути. То була не я… - Юі відчувала, як її серце від хвилювання стало битися частіше.
- Ну гаразд. Не ти то й не ти… - буркнула вона і дівчата пішли геть.
Юі хотілося крізь землю провалитися.
- Розходьтеся вже! – гаркнула Хотару. – Чого витріщилися?