Дівчина сердито глянула на Юі.
- Не хочеш нам нічого розказати? – вже тихіше знову запитала подругу.
Натсумі мовчала і допитливо дивилась на неї. Зрештою, вона завжди мовчала, адже все говорила Хотару. За себе і за неї.
Юі опустила голову і, зітхнувши, озвалась.
- Я й справді була там…
- Ти бачила його? – захоплено прошепотіла Натсумі.
- Не те, щоб… - тихо й не зовсім охоче почала Юі. - Місіс Грейвуд правду казала – він узагалі невидимий. І, коли з’явився, погасло світло. Гадаю, воно завжди гасне, коли він приходить…
- Нічого собі… - ще більш захоплено бурмотіла Натсумі.
- Що ти робила там, внизу? – якось скептично спитала Хотару.
- Я ніяк не могла заснути. Подумала, що посиджу трохи біля каміну… Вогонь мене завжди умиротворює.
- Що ще ти бачила? – не вгавала Натсумі.
- Ну-у… Я підійшла.
- Підійшла?! – в один голос вигукнули дівчата.
- Т-с-с! – зашипіла Юі. – Бо зараз доведеться розповідати усім.
- Ти ще й наважилась підійти? – Хотару і сама здивувалась.
- Я… сама не знаю, нащо це зробила… Мене наче щось… притягувало. Я підійшла, простягнула руку і… торкнулась.
- Що?! – дівчата вже були неабияк шоковані. – Як ти могла його торкнутися, якщо сама сказала, що він був абсолютно невидимим? – додала Хотару.
- Кажу тобі – я точно торкнулась його! Я це відчула так чітко, як зараз чую твій голос. Я не бачила його, хоч в хол вливалося яскраве місячне сяйво, зате відчула його тіло. Здається, я торкнулась плеча…
- А потім? – Натсумі просто умирала від цікавості.
- А потім… він перестав грати. І пішов геть. Прочинив двері і вийшов, ледь мелькнувши наостанку нижнім краєм чорної мантії…
- Господи… Оце так історія! – ледь видихнула знову подруга.
Хотару лише якось дивно поглядала на Юі.
- Ти все вигадала. – нібито байдуже, проте якось сердито докинула вона і пішла.
Юі та Натсумі стояли, як ошпарені. Юі то й узагалі не знала, що на це відказати. Вона подумати не могла, що її найкраща подруга, яка завжди підтримувала і розуміла її, в таку історію не повірить. Натсумі хотіла було щось сказати Хотару, та змовчала. Юі глянула на неї.
- Натсумі… я… він і справді там був… - говорила вона так, наче збрехала і тепер пробувала виправдатися.
- Не хвилюйся, я тобі вірю. – щиро відповіла дівчина. – Не знаю, яка муха її укусила…
Тим не менше, Юі почувала себе не надто добре після таких слів Хотару. І справді, що з нею? Зрештою, вона потім над цим подумає.
Глава десята
Розподіл і таємниці Енн
Нарешті дівчата вийшли на внутрішнє подвір’я Академії і роззирнулись. Тут зібрались чи не всі студенти. Їх було й справді багато – крім новачків, очевидно, й студенти другого та третього навчального року. Це можна було помітити по їхній уніформі – якщо новеньким мали видати мантії чорного кольору, то в другокурсників вона була темно-сіра, а у студентів третього навчального року – темно-зелена і довга до землі. Людей там було щонайменше вісімсот. Лише викладачів ніде не було видно, жодного. І навіть страхітливого наглядача. Через це Юі якось наче з полегшенням зітхнула. Вона боялась його побачити, адже по тому його грізному погляді було чітко зрозуміло, що особа Юі його дуже цікавить. Та дівчині узагалі було неясно, що то за інтерес такий у нього. Чи то й справді те її незвичайне волосся так привернуло його увагу, чи щось інше… Що б то не було, його все-одно варто остерігатися.
За кілька хвилин на невисокій так званій сцені з’явилась Лілліан. Вона узагалі не озвалась до студентів, лише просто стала посередині і роззирнулась навколо. Гамір трохи притих, та групки студентів не перестали обговорювати свої справи і враження про Академію, гуртожитки, м’які ліжка, відокремлені викладацькі кабінети, власне викладачів, величезну бібліотеку і магічні книги. Сама Академія огороджувала внутрішнє подвір’я своїми стінами – вона за формою нагадувала півмісяць і оточувала його майже колом. Головний вхід розміщувався з півночі, отже прохід між стінами виходив з південного боку довгою алейкою, яка провадила ще метрів з двісті, а далі розходилась і вела окремими доріжками до п’яти відокремлених персональних кабінетів. Поміж тих доріжок де-не-де росли поодинокі деревця, переважно ялини і низькорослі сосонки. Хто займав ті кабінети, Юі ще не знала. Далі алейка, оминаючи центральний кабінет, провадила до будівлі, що за формою теж нагадувала довжелезне півколо. Там у два поверхи розміщувались особисті викладацькі кабінети. То був такий собі гуртожиток, тільки для вчителів. Хоча, багато з них, хто жив неподалік Академії, провадили тут лиш індивідуальні заняття, проте не мешкали постійно. Зате майже половина проживала тут таки. Той гуртожиток своїми стінами оточував ще одне подвір’я. Увесь комплекс будівель Академії старанно приховував густий ліс – справа, зліва та позаду викладацьких кабінетів. Один із п’яти відокремлених, власне саме п’ятий, тобто крайній справа то й узагалі знаходився уже на початку того лісу. Попри нього неширока дорога вела в поселення неподалік. Подейкували, що там живуть так звані торговці – звичайні люди, що продавали всякий магічний крам. Ще там нібито були деякі маги-професори «на пенсії», що займалися науковим письменництвом. Вони писали різні збірники магічних правил, атрибутів, рослин і навіть тварин, книги із зіллями та заклинаннями і магічні енциклопедії. Про це невеличке поселення, очевидно, мало хто знав, адже такого особливо не поширюють. Звісно, про них, як і про все інше Юі ще не знала, як і не знала, яку роль у її навчанні і власне житті зіграє те поселення і п’ятий відокремлений викладацький кабінет. Точніше, викладач, якому він належить.