Легше від того Юі не стало. Їй було так не по собі через те, що Сандервік завмер серед натовпу студентів, не зводячи очей з неї, що хотілося зникнути. «Дідько! – думала собі Юі. – Та що ж із ним не так?! Чи то зі мною, може..? Тепер усі про це шумітимуть…»
Нарешті озвалась Лілліан. Юі ледве спіймала кілька слів із того, що вона говорила. Студенти, які щойно вступили, з’юрмились ближче до сцени, позаду поважно розбились на групи студенти другого та третього навчальних років. Впереміш із ними невеликими групами стояли й викладачі, між якими мали розподілятися ці студенти. Лише викладачів для новеньких ще не було. Зрештою, Лілліан довго не говорила і одразу перейшла до справи. Вона називала прізвища викладачів по одному і ті одразу ж з’являлись просто із повітря у натовпі, складали крила за спиною, перетворюючи їх у мантію, і опісля піднімались на сцену й ставали поряд із управляючою. Вслід за прізвищем викладача звучало прізвище й когось із нових студентів, і той так само піднімався на ту сцену, встаючи поруч із своїм викладачем. До кожного із них підходила Лілліан і накидала на плечі чорну мантію довжиною до коліна із капюшоном. Тут Юі дещо розхвилювалась, хоч до цього їй навіть вдалося трішки вгамувати неспокій від зустрічі із Сандервіком.
- Міс Я́гге Му́нссен! – назвала Лілліан прізвище й ім’я якоїсь доволі симпатичної жінки із рудуватим волоссям, ластовинням і в окулярах. На вигляд жінці було близько тридцяти. І вслід за тим прозвучало й її прізвище. – Юі Сузуран!
Дівчина аж здригнулась, почувши, що це їй зараз потрібно було йти на ту сцену, де вже стояло десь з двадцятеро новеньких із своїми особистими викладачами. Юі ступила вперед і відчула, що ноги її геть не слухаються. Вона насилу здолала кілька сходинок, якими піднялась на те підвищення і боязко підійшла до свого викладача. Увесь той час вона й глянути боялась на Сорена. У руках міс Мунссен тримала папку із необхідними для навчання документами Юі і добродушно посміхнулась дівчині, коли та підійшла. «Добре, що це жінка…» - від тієї посмішки Юі стало на якусь йоту спокійніше.
Ліллі уже зібралась підійти до студентки, як раптом перед нею став Сорен і вихопив мантію із її рук.
- Я сам. – тихо, проте цілком владно сказав він, на що Ліллі здивовано втупилась у обличчя хлопця. Очі Сорена якось дивно блищали і, здавалося, тремтіли руки. Та перечити вона йому не стала. Сорен одразу ж підійшов і став перед Юі. Якусь мить він незворушно дивився на неї, а потім мовчки накинув на плечі мантію і зачепив застібку на її шиї. Дівчина й поворухнутись боялась і від страху аж зажмурила очі й зіщулилась вся. Усе тіло трусилося і вона навіть не дихала. Здавалося, що ці кілька секунд, за які він накинув і застібнув на ній мантію, тривали цілу вічність. Раптом Сандервік тихо озвався:
- Не бійся.
Так тихо, що, напевне, лише вона почула ці слова. В цю мить Юі наважилась підвести голову й глянула на наглядача. Тільки й побачила, що ті очі, неначе крижана безодня. Вони були такими скляними й пустими, що дівчина, зиркнувши на мить, одразу ж опустила голову й відвела погляд убік. Серце неначе зупинилося. Вона вже мов крізь сон відчувала, як міс Мунссен поклала на її плече руку і прошепотіла:
- Не хвилюйся так, усе гаразд.
Скільки часу пройшло, поки розподіл закінчився, Юі не пам’ятала. Все було наче в тумані. Здавалося, серце просто зупиниться від страху. Добре, що хоч запам’ятала, який номер кабінету назвала їй міс Мунссен. Нарешті розподіл закінчився і викладачі порозходились. До Юі одразу ж, наче ворони, злетілись подруги. Не забарилась і Енн. Проте Юі і не противилась їхній дружбі, що так швидко зав’язалась, адже Енн звідкись знала дуже багато і про Академію, і про викладачів. Ось і зараз вона задоволено додала до всього:
- Із викладачем тобі пощастило. Схоже, міс Лілліан не обманула наглядача.
- Чого тобі треба від нас?! – сердито гаркнула Хотару. – Чого ти всюди пхаєш свого носа!
- Хотару!.. – Юі пробувала заспокоїти розлючену подругу, але та лиш ще більше казилась.
- Не затикай мені рота, Юі! Ти цю дівку ледве знаєш! І звідки це вона така обізнана про все тут і про всіх?!
- Годі тобі, замовкни! – огризнулась Юі. – Відколи ти стала такою агресивною? Аж на людей кидаєшся! Енн…
- Усе гаразд. – дівчина перебила її і спокійно пішла, докинувши наостанок. – Побачимось…
«Господи, що за день?! - занепокоєно думала Юі, плентаючись за подругами у вестибюль, аби глянути на список, в які групи розкинули новеньких. - Що це з Хотару? Вона раніше ніколи так не поводилась…» Уже біля списку Хотару звернулась до Юі з вибаченнями і сварка залагодилась. Та й далі йшло не все добре – тільки-но дівчина поглянула на той список, як одразу ж помітила, що вона із своїми подругами потрапила в різні групи. Та що ж це за нещастя таке?! Юі думала собі, що ті всі негаразди нинішнього дня сиплються на неї, як покарання за те, що втекла із Японії. Благо, хоч Енн із нею буде… Юі не здавалась ця дівчина якоюсь поганою чи підступною. Навпаки – швидше поведінка Хотару була дивною. Дівчина гадала, що було б добре подружитися із Енн ближче. Вона, очевидно, знає багато. А почати треба із вибачення за Хотару.