Почалось все з першого індивідуального заняття у міс Мунссен, що випало аж наприкінці тижня. Знайомство видалось напрочуд вдалим. Міс Мунссен була неабиякою чародійкою. Її дуже цікаву нетутешню зовнішність, вкриту легким ластовинням і обрамлену рудуватим волоссям, підкреслювали ледь чи не відьомські зелені широкі очі та легкий характер. Та, як видалось одразу Юі, строгості їй не бракувало.
На початку міс Мунссен розпитала дівчину, звідки вона і як сюди дісталась аж за півсвіту, на що Юі довелось трішечки прибрехати. Далі почала розповідати їй трохи про сам процес навчання у неї, скільки це займатиме часу і приблизний порядок дій, на що Юі покірно й вдоволено кивала головою. І лиш хотіла дівчина запитати на рахунок навчання в додачу данської, та не встигла й рот відкрити, як в кабінет викладачки влетів папірець, яким директор чи управляюча викликали когось до себе. Пані Ягге ухопила його в руку і швидко пробігла очима по напису, а опісля здивовано звела брови. Нічого не розуміючи, сповістила Юі, що сер Юго викликає її в свій кабінет, причому негайно.
Почувши це, Юі завмерла. Нічого доброго це не віщувало, враховуючи посилену зацікавленість нею наглядача. Понуро вийшла від викладачки і попрямувала у кабінет директора. Всю коротку дорогу вона придумувала, чого б це її викликали. В її голові мала місце навіть така думка, що в Сендаї вже дізнались, куди вона пропала, і зараз отримає за це добрячого прочухана. А тоді доведеться повернутися в Японію і ще отримати на горіхи від тітки Нори. І в цю ж мить згадала про Дортеруса. Ні, вона його точно не хотіла бачити знову.
Стала перед дверима кабінету сера Юго і ще довго не наважувалась ввійти. Зрештою зрозуміла, що викручуватись потрібно буде в ході ситуації, отож коротко постукала і боязко прочинила важкі двері.
В кабінеті директора було напівтемно і моторошно млосно. Він сидів за величезним письмовим столом із вишневого дерева і дививсь кудись крізь Юі своїми холодними сірими очима. Здавалося, погляд у нього був таким морозним, що окуляри на його переніссі вкрились легким інієм.
«Спокійно, не хвилюйся…» - Юі намагалась сама себе заспокоїти.
- Ви хотіли мене бачити, сер? – несміло озвалась вона.
Юго зосередив свій погляд на дівчині і трохи прищурився. Якусь хвильку він прискіпливо придивлявся до неї, а потім зняв свої майже невидимі окуляри і встав з-за столу.
- Підійдіть ближче. – спокійно озвався він і Юі обережно ступила кілька кроків уперед. – Як вам наша Академія? Вам сподобалась міс Мунссен? А кімната у гуртожитку? Комфортна?
«До чого всі ці запитання?» - насторожено подумала Юі і невпевнено промовила. - Т-так… Кімната чудова, міс Ягге теж мені сподобалась. Гадаю, ми поладимо.
Після цих слів запанувала якась напружена коротка мовчанка. Директор зосереджено розглядав дівчину, щораз більше насуплюючи брови. Юі відчувала, як їй ставало душно. Важко було витримувати на собі той погляд. Здавалося, що директор ним викопував із самих сутінків душі Юі сокровенні таємниці. Та за декілька секунд звів брови вище і озвався знову.
- Як вам вже відомо, ви потрапили в число найкращих із вступників – в Золотий список. І ще вам можливо відомо, яким чином це відбулося.
- Так… - боязко відповіла Юі.
- Так от: студентів у Золотий список, як ви знаєте, відбирають за наявності у них магічних здібностей. У кожного з таких студентів при пильному погляді наглядача Академії містера Сандервіка щось та й видніється. Знаєте, що він побачив у вас? – директор говорив вкрай спокійно й монотонно, та тривога в серці Юі із кожним його словом лише наростала.
- Ні… - ще тихіше озвалась вона.
- А нічого. – байдуже коротко кинув він і зацікавлено втупився в Юі, вичікуючи її реакції.
На мить Юі не зрозуміла. «Як це так нічого? Чого ж тоді мене прийняли?» - вона опустила погляд і чомусь від тих слів їй стало ще страшніше.
- Справа в тому, - продовжив директор, - що всередині вас лиш пустота. Заглянувши у ваші очі, Сорен побачив непроглядну тьму. Безумовно, це не означає нічого доброго. Отож, вам потрібен у цій Академії добрий наставник. І міс Мунссен не зможе нічим допомогти… - він знову примружився і пильно поглянув Юі у очі.
Дівчина стояла як укопана. Ось чому Сандервік так приглядався до неї. Хотів розгледіти щось, та не міг… Ось чому й Дортерус проходу не давав їй, очевидно, теж бачив те саме. От тільки його це більше приваблювало, ніж навпаки. Чому? Невже цього демона притягувала темрява всередині неї? Юі відчувала, як її руки похололи, а на чолі виступили холодні краплі поту.