- Міс Сузуран… - знову озвався Юго. – Не хвилюйтесь. Я уже знайшов вам гідного наставника.
Після цих слів звідкись позаду директора із сутінків кабінету вийшов Сорен Сандервік і мовчки став поряд, відлякуючи страхітливою маскою на обличчі і пронизливим поглядом.
І раптом в голові Юі промайнула думка, що, можливо, все це неправда і сплановано ними обома. Вони точно щось помітили в ній, може й не темряву взагалі. Щось, що вкрай їх зацікавило і тепер вони захочуть контролювати її здібності, або ж, що набагато гірше, використати в своїх цілях.
«Тільки не це…» - Юі пригадувала слова Енн про Сорена і мимоволі відступила крок назад. Вона боялась їх, особливо наглядача, й не через ту маску зовсім.
- Міс Сузуран? – хотів було щось сказати Юго, помітивши її хвилювання.
- Ні, - видушила тихо Юі, – не потрібно. Я… я впораюсь сама… в разі чого… міс Мунссен мені допоможе…
Сорен та Юго лише неоднозначно переглянулись.
- Я наполягаю на цьому. Ваші здібності можуть в будь-який момент вийти з-під контролю і створити вам, а, можливо, й не тільки вам купу неприємностей.
- Не треба… - Юі відступила ще крок назад.
- Міс… - Юго вийшов з-за столу і підійшов ближче до неї.
- Дякую… але я впораюсь сама. – озвалась Юі тремтячим голосом і, відійшовши впритул до дверей, кинулась геть із кабінету.
Якусь мить Юго здивовано дивився їй вслід. А потім різко посуворішав і буркнув:
- Бісова дівка… Ти диви, яка вперта!
Сорен все ще непорушно стояв, роздумуючи, а потім спокійно озвався:
- Не варто було на неї так тиснути. Вона мене боїться.
- Чого б це їй тебе боятися? – спитав Юго і Сорен повернув голову до нього, після чого той хмикнув. – О, і справді. Ти б зняв це страхіття.
Сорен лиш зневажливо блиснув очима.
- Вона ще повернеться. От побачиш. – так само спокійно відказав Сорен і на цих словах щез.
Прийшовши у свою кімнату, Юі не могла знайти собі місця. Здавалося, що тепер почалось справжнє пекло. Їй хотілося негайно поговорити із кимось, та розповісти про ту розмову у кабінеті директора Хотару з Натсумі вона не наважувалась, а Енн… Вона й так знала, що дівчина їй на те скаже. Теж саме, про що думала й сама Юі. Врешті, насилу заспокоївшись, вона вирішила нікому нічого не говорити і почекати, що буде далі. Якщо справи підуть гірше і наглядач таки не даватиме їй спокою, доведеться повернутися в Японію. При одній згадці про Японію одразу перед очима зринало обличчя тітчиного посіпаки.
«Хай йому грець!» - обезсилено роздумувала дівчина. Складалося враження, що для неї в цьому світі просто немає місця. Врешті-решт вона заснула.
- Нічого собі… - вражено озвалась Хотару, тільки-но зайшовши із Натсумі в кімнату Юі. – Звідки у тебе такий шикарний букет?
Дівчата здивовано витріщились на вазу із білими трояндами, що стояли біля вікна на підлозі.
«От дідько… - сердито подумала Юі. – Треба було їх заховати… Енн ж казала мені, що краще не розповідати їм нічого про таємного шанувальника… Цікаво, що я маю відповісти? Може, нічого, якщо я скажу правду?»
- У тебе з’явився хлопець? – захоплено і трохи єхидно промовила Натсумі.
Юі це ще більше роздратувало. Мало їй проблем, то ще хлопця треба собі завести?!
- Я… не знаю, від кого вони… - розгублено відповіла вона.
- О, то в тебе таємний шанувальник? – якось підозріло мовила Хотару.
- Щось таке… кожного вечора він приносить по одній такій троянді і залишає її на поручні балкону.
- Романтично однак… - хмикнула знову Хотару. – І ти його ні разу не бачила?
- Угу… він не приходить в один і той самий час, тому важко, мабуть, прислідкувати за ним… Уявлення не маю, хто б це міг бути.
На хвильку дівчата замовкли, все так само розглядаючи квіти. І тут зненацька озвалась Натсумі, погрузивши подруг в шок своєю здогадкою.
- Може, то наглядач?
Юі та Хотару ошелешено глянули на неї.
- А що, все може бути… - погодилась Хотару. – У нього до тебе посилений інтерес.
- Припиніть! – Юі розізлилась. – І думати про це перестаньте!
Подружки захихотіли.
- Чому б тобі не спробувати із ним подружитись? А раптом він і не такий страшний, як здається?
- Ні! Ще раз скажеш щось подібне – прожену тебе геть звідси!
Минуло зо два тижні із тієї розмови із директором. Пройшли вони напрочуд спокійно. Сера Юго весь цей час вона не бачила, а Сорен, якщо зрідка вдавалося його десь перестріти, оминав її з таким виглядом, наче йому й геть байдуже до неї. Начебто того діалогу ніколи й не було. Від цього Юі стало трохи спокійніше на душі. Очевидно, все не так страшно.