Із своєю викладачкою Юі подружилась легко і швидко. Треба було лиш звикнути встигати все за нею – дуже вже вона була проворна і невгамовна. І в додачу весела. Що-що, а нудно на її заняттях точно не було. Свою магічну справу міс Мунссен знала, вочевидь, дуже добре. Вправно пояснювала Юі, як вигідно скористатися з магічних заклинань, як правильно вимовляти ті чи інші слова для них, де й коли потрібно розбити пляшечку із тим чи іншим зіллям і що при цьому потрібно вимовити. Оскільки Юі не могла прогаяти свій малюсінький шанс стати однією з кращих студенток Академії, то виконувала всі поставленні завдання викладачкою стільки раз, поки не досягала майже майстерності. Іноді вона сама вправлялась довше, аніж говорила їй міс Ягге. Звісно, заслуговувала цим неабияку похвалу і завдяки прикладеним зусиллям у навчанні Юі легко давалась магічна практика на загальних заняттях.
Та все не так страшно було до того моменту, коли одного прекрасного дня, який аж ніяк не віщував біди, здібності Юі стали неконтрольованими. Все почалось із хімічного зіллєваріння у професора Гаррі Е́твуда. Викладач притягнув у аудиторію цілий стелаж із різноманітними хімічними рідинами і заходився пояснювати, як приготувати димове зілля для підсилення заклинання захисту від зовнішнього впливу магії. Та щось пішло не так, і, коли Юі практикувала застосування цього зілля, то використати захист від магії дівчини довелося професору Етвуду. Як тільки вона розбила пляшечку із зіллям, дим від нього зробився насиченого фіолетового кольору і з нього стали з’являтися пурпурові вогненні язики, що почали атакувати професора, залишаючи на його одязі пропалені сліди. Старенький містер Етвуд аж упав на підлогу від несподіванки, а Юі перелякано відступила назад. Всього за кілька секунд дійство зілля припинилось і до професора збіглись студенти. Ще хтось примудрився миттю покликати на допомогу ще одного хіміка і академічного лікаря. Професор Гаррі лише відмахнувся, мовляв нічого страшного не сталося і все це його вина, та обпечені рани на його тілі говорили, що все геть не в порядку. А Юі стояла як укопана, вкрай налякана тим, що нібито вона наробила, і, не витримавши розпитувань викладачів, як це вона умудрилась таке витворити, втекла із аудиторії. Аж тепер дівчина зрозуміла, про що говорив їй Юго. Вона не могла допустити, аби таке повторилося, отож, вибігши на внутрішнє подвір’я і відхекавшись, Юі кинулась до кабінету наглядача. Серце від страху божевільно калатало в грудях, та виходу в неї не було. Вона знала, що з цим міг допомогти їй тільки він. Вона схвильовано гучно постукала в двері. Та у відповідь не почула нічого і постукала ще сильніше. Зрозумівши, що їй ніхто не відчинить, Юі натиснула на клямку і ввійшла всередину.
В кабінеті Сандервіка було так само потемки, як і у кабінеті директора. Одразу зорієнтуватися, що тут і як, було вкрай важко, оскільки все навколо було заставлено непотрібним хламом. Щоб перерахувати, що саме тут знаходилось, треба було б списати з дюжину аркушів. Юі розгублено роззирнулась. В кабінеті горів камін, і лиш, коли вона це усвідомила, побачила перед ним Сорена. Він сидів у позі лотоса і довгою коцюбою розгрібав жар. Тільки-но Юі ввійшла, як наглядач здивовано направив пронизливий погляд просто на неї. Дівчина заклякла на місці. Якусь мить Сорен непорушно свердлив її очима, а потім мовчки повернувся до вогню і продовжив.
- От ти й прийшла. Я чекав на тебе. – спокійно озвався він.
Юі вражено роззявила рот і не змогла нічого відповісти. Вона була налякана і водночас здивована тим, наскільки він байдужий і врівноважений. Вогонь в каміні розгорівся і морозне волосся Сорена засяяло теплими відблисками позолоти.
- Я… - нарешті спромоглася вона видушити. – Ем… я, здається… таки наробила біди…
Сорен нічого не відповів. Підкинувши у камін ще пару сирих полін, він піднявся і… здійняв маску з обличчя.
Тут Юі відчула, як у неї спітніли долоні. Сандервік ще якусь мить умиротворено роздивлявся полум’я, а потім повернувся до неї обличчям і, заклавши руки за спину, допитливо глянув на неї. В цей момент Юі неясно, та все ж змогла розгледіти на лівій вилиці шрами. Швидше за все то були сліди глибоких подряпин чи порізів. Та попри це обличчя у наглядача, наполовину освітлене спалахами полум’я, було вкрай привабливим. Єдине, що воно виражало – зацікавленість, очікування того, що зараз розповість йому Юі. А вона не знала, що й сказати. Повністю обеззброєна тим, як Сорен просто й легко здійняв перед нею свою жахливу маску, безтурботно відкривши їй обличчя, вона не змогла підібрати слів.