«Угх… якого біса я про нього згадала?! – картала сама себе Юі. – Хотіла втекти у Англію – ото й маєш! Тепер викручуйся сама!»
Глава дванадцята
Сора
Перш за все Юі вирішила знайти професора Етвуда. Заглянувши в медичний кабінет, вона побачила, як він сидів на кушетці. Очевидно, чекав на лікаря, якого якраз не було. Юі тихо ввійшла.
- Професоре… - винувато озвалась до нього.
- А-а… дитино моя, проходь. – професор Етвуд добродушно посміхнувся. – Іди сюди, не бійся. З тобою все гаразд?
- Ах… зі мною так… Пробачте, професоре. Я не знаю, як це сталося, але дуже шкодую.
- Усе гаразд. Це не твоя вина. За весь час, що я тут викладаю, я зустрічав різних студентів. І виробничими травмами не обходилось жодне заняття. На те воно й навчання – всяке стається. І я розумію, що це твої здібності тебе підвели. Адже ти цього ще не можеш контролювати, і тобі потрібен хтось, хто тобі із цим допоможе.
Неначе словами Сорена говорив. Юі розгубилась.
- Гадаєте, я не зможу сама із цим впоратись?
- Авжеж, не зможеш. Хіба ти знаєш, що треба робити?
- Ні… - понуро опустила голову дівчина.
Професор замовк. Мовчала і Юі. Невже виходу немає, окрім як погодитись на підтримку Сандервіка? Хто його знає, що то за людина… Моторошний, грізний… Та сьогодні він видався дівчині інакшим. Проте це ще більше її насторожило. І чого він зняв перед нею ту маску..?
Думки студентки перервав містер Етвуд.
- Знаєш, що скажу тобі… У цій Академії є лише одна людина, яка знає спосіб цьому зарадити.
- Знаю… - тихо відповіла Юі. – Наглядач.
- Саме так. – посміхнувся професор. – Тобі варто прохати його про допомогу. Адже, раз ти тут, у цій Академії, значить він безперечно взяв у цьому участь.
Наступного дня після важких роздумів Юі наважилась таки знову піти до Сандервіка. І сказати йому, що погоджується на додаткові заняття. Зрештою, це не так вже й погано, якщо Сорен і справді пропонує лише допомогу. Бо, якщо виявиться, що йому таки для чогось потрібні здібності Юі, то вона пропала. Адже він прийняв її сюди. І не може бути, що просто так.
В кабінеті наглядача було так само потемки, як і учора. Щоправда, на столі стояла старезна лампадка, та, ледве жевріючи, вона не рятувала від темряви.
«Хіба не можна поставити тут хоча б настільну лампу? Їй-богу, неначе в печері. У таких сутінках відчуваєш себе геть беззахисним» - роздратовано подумала вона. Авжеж, всю увагу відволікає те, що ти мусиш зосереджуватися на тому, аби хоч щось розгледіти в цьому приміщенні.
Коли вона ввійшла, Сорен і не глянув на неї. Лиш за якийсь час тихо озвався.
- Всі ці речі додають атмосферності цьому місцю. Лампадка… і весь інший хлам. Світло звужує зону комфорту і приховує все непотрібне навколо, аби не заважало. Тобі не потрібно зосереджувати увагу на тому, чого ти майже не бачиш…
«Що за… дідько?!» - Юі аж рот роззявила.
- Ви що, телепат? – обережно перепитала вона.
Сорен тихо хмикнув і обернувся. Маски на його обличчі не було і в напівтемряві дівчина могла бачити, як і раніше, лише пронизливий блиск його очей в тьмяному світлі лампадки. Коли він підійшов ближче, обличчя стало чіткішим. Юі добре було видно шрами на лівій вилиці, які трохи прикривали довгі пасма волосся. Він поставив на стіл кілька важелезних престарих книг, здійняв свої шкіряні рукавиці і пильно поглянув на Юі. Обличчя його було спокійним і навіть трохи лагідним.
- Що..? – розгубилась Юі.
- Нічого. Давай домовимось – ти не називатимеш мене містером, учителем, сенсеєм чи професором, хоч я й так не професор. – монотонно почав наглядач. - Мене звуть Сореном і лише так до мене звертайся. І не на «ви». Не потрібно усього цього. Усе, що я для тебе роблю – це лише дружня послуга. Я не вимагатиму віддяки чи ще чого взамін. Це просто моя робота, адже я тебе сюди прийняв.
- Хочете сказати, що… відтепер я і ви… тобто ти… друзі? – Юі не розуміла, чому все так просто. Принаймні, на перший погляд.
- Так.
- Просто Сорен? – ще раз перепитала Юі.
- Так. – і він посміхнувся.
Це Юі дещо спантеличило. Вона не вірила цій людині, не вірила, що він ось так просто стане вирішувати її проблеми. Навіть Дортерус, який скидався куди приємнішим зовні, пропонував підтримку взамін на побачення. Отож дівчина боялась не тільки самого Сорена, але й того, що він скаже їй після всієї цієї «допомоги».