- Чого ти такий збуджений? Я не мав на увазі прямо спитати. Ти ж хитрий дідько, підставив Юі перед професором Етвудом, аби прибігла до тебе, то й виманиш інформацію у міс Сінобу та міс Мітсубачі. Та так, щоб і не дізнались, що здали подружку.
- Це не так просто, як ти розказуєш! – буркнув Сорен.
- Хм… - знову про щось задумався Юго і за хвильку запитав. - А що маска? Ти знімав її перед Сузуран?
- Угу… - байдуже мугикнув Сорен.
- І що вона на це сказала?
- Нічого. Здивувалась, звісно. Гадаю, Енн Фог вже розповіла їй, що означає цей жест.
- І захопливу казку про двох ворогуючих братів… - задумливо додав Юго, на що Сорен здивовано зміряв його поглядом.
- А що там розповідати? – не зрозумів він.
- Мара Фог, її старша сестра була особистою студенткою Дортеруса, якщо ти це пам’ятаєш. І завжди була на стороні свого наставника. Тож, їй було що про тебе розказати Юі.
- Дідько…
- Тепер тобі доведеться добре постаратися, аби завоювати довіру срібноволосої…
Глава тринадцята
Троянди
П’ять місяців спливло вкрай швидко. Вони були такими насиченими, що Юі не встигала рахувати дні. За весь цей час вона багато чого навчилась, особливо на заняттях у Сорена. Спочатку було важко, адже учитель із нього був дуже нетерплячий. Тільки-но щось у Юі не виходило, він страшенно злився і сварив її. Та помалу звик і став більш спокійнішим. Та і Юі звикла. Їй подобалось відвідувати заняття у Сандервіка, адже Сорен завжди відкривав їй щось нове у магії. Те, чого, як їй здавалося, міс Мунссен навчити не могла. Та з іншого боку й у міс Мунссен були переваги. Як тільки вона почула, що Юі задумалось навчатися її рідної мови, вона аж засяяла. І, звісно ж, погодилась. Та на превелике нещастя Юі більше ні разу не довелось почути розмову Сорена із кимось данською. Та й сам він перестав поводитися так дивно, як раніше, на самому початку навчання.
Магія Юі стала більш контрольованою й іноді її очі мерехтіли фіолетовими іскорками. Коли вона це помічала, то думала, що такий вплив має на неї соренова магія. Світлові кулі, які їй доводилось випускати, теж відсвічували фіолетовим. Зілля, коли Юі говорила заклинання, - так само. Спочатку дівчину таке насторожувало, та потім й до цього звикла. І до нього самого. Настільки звикла, що, бувало, думала, нібито закохана у нього. У Сорена було приємне обличчя попри шрами. Морозне волосся перестало віддавати холодом, а очі - пронизувати наскрізь. Він умів привабливо посміхатися, та це ставалося дуже нечасто. Та ще рідше, аніж Сорен, посміхалась Юі. І, все-таки здоровий глузд брав над нею гору і Юі забороняла собі думати про те, чи подобається їй Сорен і наскільки сильно. Їй не потрібні були проблеми.
Уже вечоріло, коли Юі якогось березневого дня, прямуючи від міс Мунссен у кабінет Сорена, помітила перед дверима його кабінету кілька білих троянд. Точнісінько таких, які вона отримує від таємного прихильника. Вона уже давно роздумувала над тим, що це міг би бути Сорен, але, побачивши ті квіти, дещо здивувалася. Трохи подумавши, Юі невпевнено взяла їх і зайшла. Сорен копався в купі якогось ганчір’я біля каміну і не одразу помітив дівчину. Та лиш встиг кинути поглядом в її сторону, як одразу перемінився.
- Де ти це взяла? – якось грізно озвався він до Юі.
- Ти про квіти? Вони лежали перед твоїми дверима і…
Та Сорен не дослухав і, сердито вихопивши троянди з рук Юі, жбурнув їх у вогонь.
- Ненавиджу білі троянди! Узагалі троянди не люблю! Дідько б їх узяв…
Юі аж заклякла. Реакція Сорена на квіти була такою несподіваною, що вона у відповідь не знайшла слів. І, що найгірше, він уже ніяк не міг бути тим загадковим шанувальником. І це докорінно міняло ситуацію – якщо не він, то хто?
- Чому..? – боязко поцікавилась Юі.
Сорен ще якусь мить із гнівним обличчям дивився на вогонь, а потім важко зітхнув і трохи заспокоївся.
- Мій брат, ще геть малим, часто приносив їх матері і вона їх дуже любила. Кожного разу він забував обламати колючки і мама завжди ранила руки до крові. Через це я просто шаленів і ненавидів його, ненавидів, як мама тішилась тим квітам попри закривавлені руки…
- Твій брат? – перепитала вона.
- Так, Дортерус!
Почувши це ім’я, Юі оторопіла.
- Хто..? – ледве видушила вона.
- Дортерус Сандервік! Колишній викладач у цій Академії, якому належав п’ятий відокремлений кабінет. Зараз він десь у Японії чи бозна де і, щиро сподіваюсь, більше ніколи не повернеться! – та раптом гнівне обличчя Сорена змінилось якоюсь настороженістю і він пильно поглянув на неї. – А що?