На цих словах дівчина аж сіпнулась.
- Ні-і… просто ім’я дивне… - збрехала Юі.
- Ти начебто вперше чуєш… - буркнув наглядач.
- Енн розповідала мені, що в тебе є брат-викладач, та імені не називала, забула. От воно і видалось мені дивним…
- Угу… - роздратовано мугикнув собі під ніс Сорен і відійшов, аби взяти якісь книги.
А на душі Юі було так неспокійно, що, здавалося, від почутого просто світ перевернеться. Вона не могла тут знаходитися, кімната Сорена була для неї в цей момент не більшою за ліфт. Не вистачало повітря. За якусь мить вона насилу озвалась.
- Соро… я взагалі-то прийшла сказати, що не можу сьогодні з тобою вчитися. Міс Мунссен дала мені надто багато завдань, які я маю встигнути виконати на завтра, тож…
Сорен пильно поглянув на Юі. Щось в її словах здалось йому фальшивим.
- Гаразд. Завтра зайдеш. – байдуже відказав він і Юі мовчки пішла геть.
- Ти що, нумеруєш їх? – здивовано перепитала Натсумі, коли вони з Хотару ввійшли в кімнату Юі за хвилин двадцять опісля, як вона повернулась від Сорена.
Юі сиділа у кріслі перед комп’ютером, закутана в товстий плед і задумливо сьорбала майже холодну каву. Очі її були пустими і холодними. На подруг вона й не глянула.
- Ого… - так само здивовано озвалась Хотару, підійшовши ближче до ваз із трояндами. – Вони що, геть не зів’яли? Жодна?
Юі вилізла із свого теплого кокону і присіла перед однією із ваз, квіти в якій були ще не пронумеровані.
- Ось тут, - якось схвильовано почала вона, - дюжина троянд, які не мають порядкового номеру. Це найперші. Я здогадалась почати нумерацію вже із тринадцятої квітки, коли помітила, що вони не в’януть… Вони такі ж, як і остання, сто шістдесят восьма…
Дівчата вражено дивились на квіти й на Юі і мовчали, не в змозі висловити щось доречне.
- Це… не Сорен. – тихо озвалась Юі за кілька хвилин і подруги переглянулись.
- Троянди не від нього? – вкрай здивовано перепитала Хотару. – Як це? А від кого тоді?
- Не знаю…
- Та годі тобі! Як то вони можуть бути не від нього? Ти щось вигадуєш!
- Ні, Хотару… Я теж останнім часом гадала, що це Сорен приносить їх. До сьогодні. А сьогодні я йшла до нього на заняття, як помітила перед дверима його кабінету кілька троянд. Я взяла їх і ввійшла, проте коли він побачив їх, одразу сердито вихопив у мене з рук і метнув у вогонь, сказавши, що ненавидить білі троянди.
Дівчата приголомшено мовчали, поглядаючи на ті квіти. То й справді диво, що вони не зів’яли ще від першої квітки. Сто шістдесят вісім троянд… Їх виглядало так багато, що усім здавалося – ще трохи, і уся кімната Юі буде ними заставлена.
- А чим він пояснив свою ненависть до білих троянд? – раптом запитала Хотару.
Юі повернулась до дівчини.
- От тут і найцікавіше. Такі квіти дарував матері його брат, а, оскільки Сорен ненавидів його, то зненавидів і щасливу реакцію мами на троянди, і їх самих.
- Його брат? – запитала Натсумі. – Це той, що нібито убив їх батьків?
- Той самий…
«Очевидно, вони й не здогадуються, що це Дортерус» – думала Юі. І говорити про це подругам вона не хотіла. Хай дізнаються від кого завгодно, тільки не від неї.
- Що ти робитимеш із всіма цими квітами? – прискіпливо оглянувши троянди, озвалась Хотару.
- Що робитиму? – здивовано перепитала Юі. – Я й не думала над цим… Ну… не викидати ж їх. Хай стоять тут покищо…
- А можна мені взяти кілька? – зненацька запитала Натсумі і дівчата перевели на неї здивовані погляди. Дівчина аж знітилась. – Ну… я подумала, раз їх у тебе так багато… А я б поставила собі у кімнаті. Вони так гарно пахнуть…
- О! А це гарна ідея! – вигукнула захоплено Хотару. – Подивимось, що з ними станеться у кімнаті Натсумі.
- Гадаєш, там вони зів’януть? – спитала Юі, витягуючи для Натсумі із вази кілька троянд під номерами двадцять, двадцять один, -два, -три, та -чотири. Одні із найперших.
- Не знаю. Та якщо це станеться, то ці квіти точно зачаровані.
«Зачаровані? Я не хочу й думати, що їх приносить Дортерус, а тепер вони ще й можуть бути зачарованими? Для чого? Навіщо йому таке робити?»
Слова дівчат вже геть спантеличили Юі. Може, розповісти Сорену про все? Але це надто ризиковано, адже Юі ніколи не знала, що в нього на думці. Що ж робити?