- Ти мусиш із нею поговорити. Як завгодно – зроби так, щоб вона знову пришла до тебе. Не можна її відпускати!
Глава п’ятнадцята
Поштовх до дій
- Ти так нагадуєш свою матір…
Дортерус стояв на балконі і вдивлявся в щоденну метушню на першому поверсі Академії у Японії, та думками витав далеко не тут. Дядько Хатае вивів його із роздумів і хлопець здивовано оглянувся.
- Справді? – перепитав він.
- Угу. Геть не схожий на інших Сандервіків. Лише очі батькові – пронизливі такі… Та чи кожен Сандервік рівня тобі, гм? …Розкажеш нарешті, що ти тут робиш?
Дортерус на мить насупився. Він і сам не знав, що в біса тут робить.
- Це єдине місце, куди я міг втекти… - байдуже відказав він.
- Втекти? Від чого?
Дортерус ще більше звів брови докупи.
- Сорен вважає, що це я батьків на той світ відправив. Чому ж у мене немає підстав думати так само на нього?.. Ой, вибач, дядьку, це були думки вголос.
Хатае здивовано дивився на племінника, а потім знизав плечима.
- Геть здурів хлопчина… - тихо озвався він. – То ти втік сюди від брата? Не думаєш, що цим ще більше наклика́єш на себе підозри?
Дортерус промовчав. Його більше непокоїла Юі, аніж Сорен і всі інші в далекій Камбрії. Чи правильно він зробив, що дав їй можливість поїхати у Англію, хлопець не знав. Та гадав, що так все ж буде краще. Головне, що він завжди насторожі.
- Ти любив маму? – несподівано запитав він Хатае і той аж розгубився. – Можеш казати, як є. Яка тепер різниця…
Мить Хатае мовчав.
- Любив… - якось спантеличено відказав той.
- І? Хто тобі завадив? Нора чи мій батько?
І знову пауза. Дортерус допитливо дивився на дядька, поки той шукав в своїй голові відповідь. А чи просто повернувся спогадами в ті дні.
- Можна безкінечно шукати причетних… Ян, Нора, мій батько, сама Міраі… Та винен у всьому я сам. Ти ж знаєш, хто я…
- Знаю. Та хто вирішив покінчити зі всім цим?
- Я. Вона лише гинула зі мною.
- Тобто ти відмовився від коханої жінки тому, що нібито завдавав їй шкоди?
- У мене не було іншого виходу. Твоя мати із самого початку мені не належала, хоч вона цього й не знала. Проте, рано чи пізно все стає явним, тож не було сенсу розтягувати історію…
- Що значить «вона тобі не належала»? – Дортерус не розумів, куди хилить Хатае. – Хіба вона не відповіла тобі взаємністю?
- Справа не в цьому. Ні я, ні вона не вирішували цього…
- А хто вирішував? – уже якось злісно перебив його Дортерус.
- Магія. Вони мали бути разом, бо ділили магію. Одну на двох…
Дортерус остовпів. Виходить, маму з татом притягувала спільна магія. А він із Юі? Якщо вона – та дівчина, яку він шукав, то й його до неї так само тягне? Що, якби у батьків чи хоч у когось одного з них раптом не стало здібностей, що тоді?
- Да́те, - раптом озвався Хатае і пильно поглянув йому у очі, - як гадаєш, що було призначено раніше – твої батьки одне одному, чи їхня одна на двох магія?
- Що..? – хлопець ще більше розгубився.
- Подумай сам – у той момент, коли батько позбувся за допомогою цієї спільної магії Вінсента, Ян та Міраі перестали бути магами…
- Звідки… ти про це знаєш?
- Від Нори. Вона полювала на магію твоїх батьків, та не стало Вінсента і не стало тієї магії. І я не осуджую Яна за це убивство. Він зробив те, що мав, рятуючи не одне життя… Та кохати одне одного опісля цього вони не перестали. Розумієш, до чого я веду?
- Але… хіба батько віддав усе Вінсенту? Як пояснити тоді те, що мама і тато навчали нас із Сореном магії? І ми бачили її на власні очі. Отже, геть уся вона точно не зникла.
Хатае усміхнувся.
- Ні, для знищення Вінсента потрібно було віддати усю магію.
- Хочеш сказати, що вона відродилась? – хлопець дедалі більше заплутувався у загадках дядька.
- Саме так. Судячи з усього цього можу припустити, що першим було призначено твоїх батьків одне одному. І з їхніх почуттів відродилась магія практично із попелу. Як фенікс. На те він і Безкінечний потенціал, хм…
Дортерус вражено слухав Хатае і не йняв віри тій розповіді. Усе його уявлення про магію на двох перевернулося догори дном. Зненацька його обличчя перемінилось і очі заблищали.
- Мені пора. – поспіхом розвернувся він.
- Куди?
- У Англію!