- Хто? – ще більше здивувалась Юі. – Вони йока́ї9?
- Так. – спокійно відповів Дортерус. – Ти ж знаєш, що це…
Юі вражено дивилась на двох жінок і не могла ніяк зрозуміти, як вони стали викладачами у Академії Магії.
- Але як? Хіба духам можна займати такі посади?
- Це непрості духи. – озвався Дортерус. – Йокаї високого рангу, магічні істоти, які краще за людей знають свою справу. Інакше їх би сюди не взяли. Будь обережна із ними.
- Що вони викладають? – поцікавилась Юі.
- Те, що знають бездоганно: Інарі-сан – фольклорист, Югуре-сан викладає анімі́зм10. – на обличчі Сандервіка чітко можна було прочитати, що товариство з ними у нього явно не склалося. За мить він додав. - У них свої закони, і хто їх порушує, того суворо карають. Особливо Інарі-сан. Навіть я звертаюсь до них у більш ввічливій формі, ніж мав би.
- Боїшся їх?
- Не те, щоб… Остерігаюсь. Чи, радше, уникаю.
Дортерус обперся на поручень балкону і поглянув униз. Просто під ним стояв один із найбільш цікавих викладачів – професор Ре́ттер.
- Глянь. – озвався він до Юі, тицьнувши пальцем у професора.
- О! Я часто помічала, що він ховає щось за пазухою. Наче щось дуже оберігає.
- Хочеш знати, - захоплено шепнув Дортерус, - дивись.
Коли зі сходів зникли йокаї, професор Реттер обережно озирнувся, а за тим випустив з-за пазухи маленьку вертку тваринку.
- Що?! – ледь не скрикнула Юі. – Що це таке?
- Т-с-с! – засміявся Дортерус. – То Марте́с - біла ручна куниця, що прислуговує йому розвідником. Завдяки їй від професора Реттера нічого не втаїш. Та він ні в що не вплутується, хоч знає дуже багато.
- Як багато ти знаєш про них… - задумливо промовила Юі. – А я бачу їх майже кожного дня і не помічала таких речей. Я ще так багато не знаю ні про цю Академію, ні про тебе… - і раптом зніяковіла, усвідомивши, що бовкнула зайве.
Дортерус здивовано перевів погляд на дівчину. Очевидно, не очікував почути щось подібне.
- Якщо так хочеш дізнатися про мене, то чого втекла сюди із Японії? – підловив він її.
Юі не знала, що на це відповісти. З того часу багато що змінилося. Вона змінилась. Та справжню причину назвати йому не могла.
«Дідько… і навіщо я це сказала?» - картала сама себе подумки. Дортерус не зводив із неї очей, чекаючи відповіді.
- Я… й сама не знаю. Та по дорозі до Англії уже шкодувала… - спробувала викрутитись.
- Он як… - тихо сказав він. І за мить змінив тему. – Дивись… он там, професор Хе́мсворт. Теж цікава особа тут.
«І як йому це так швидко вдалося..?» - насупилась Юі.
- Угу… Він ніколи не відповідає на привітання… - додала вона якось трохи зневажливо.
- Це тому, що він німий. – пояснив Дортерус.
- А-а… - дівчина відчула себе винною, що плекала через це неприязнь до професора, адже вона не знала, що він просто фізично не міг відповісти. – Що він викладає?
- Спробуй вгадати. Спеціальність дуже йому підходить. – посміхнувся Дортерус.
- Гадки не маю… - Юі і не хотілося вгадувати.
- Містер Хемсворт – телепат. Завдяки цьому він може викладати свій предмет, занурюючись безпосередньо в голови студентів. Усі ці викладачі одні із найцікавіших і найзагадковіших у Академії.
На якусь хвильку обоє спіймали тишу. Для Юі всі вони у світлі останніх подій були просто огидними. Вона, сама не розуміючи, чому, злилась на те, як кожен реагував на появу Дортеруса.
- Вони такі ж, як і інші… - дещо сердито промовила Юі.
- Про що ти? – не зрозумів Дортерус.
Дівчина якось сумно зітхнула і додала:
- Коли стало відомо, що ти повертаєшся із Японії, кожен викладач, коли почув про це, якщо не занепокоївся, то не на жарт перелякався.
Дортерус лише якось винувато посміхнувся. Юі помітила ту його посмішку. «Його це не здивувало…» - перше, про що подумала.
- Яка ти спостережлива… - знітився він трохи, не знаючи, чи варто говорити далі.
Юі мовчала. За якусь мить Дортерус добавив:
- Так і є. Із моєю натурою я не зміг влитися в колектив викладачів Академії. Та що там казати – я і з рідним братом спільну мову знайти не можу! – він спробував приховати за жартівливою посмішкою біль, який відчував насправді.
Юі так хотілося якось його підбадьорити, та слів вона не змогла підібрати і продовжувала мовчати.
- Щось я захопився… - ніяково промовив Дортерус. – Мені пора вже.
Він різко розвернувся і попрямував геть. Юі все ще залишилась там стояти, здивовано дивлячись йому вслід. Вона шкодувала, що так і не змогла сказати йому про все, що у неї на душі, і розпитати про все, що так штурмувало її цікавість.